-4.1- Ісбйорн

Бал був великий. Навіть не так. Бал був неосяжний, неймовірний, несамовитий і дещо неоковирний. Стіни прикрашали міліон червоних троянд як символ кохання, стелю — півмільйона білих троянд як символ цноти, а столи й стільці — всьго-навсього сотня тисяч рожевих троянд, просто тому що це красиво.

До залу Ісбйорн потрапив без зайвих питань. По-перше, виглядав він як викапаний принц (важко було не виглядати принцем серед такого різноманіття царствених холостяків усіх габаритів та відтінків).  А по-друге, мажордом, який звіряв гостей зі списком, вже на третій сторінці втратив волю до життя і лише в'яло смикав лівицею з жезлом в напрямку зали.

— Вдих, видих, не чухатися, не кусатися, — пробурмотів Ісбйорн і увійшов.

У залі гриміла музика. Потрійний симфонічний оркестр (два були свої, а третій виписали з самої Підкаблукії) старався, наче музикантам дупи перцем натерли. Скрипки надривалися, мов розбите серце старої діви, духові ревли стадом розлючених елефантів, а барабанщик, здається, мстився комусь особисто.

Ісбйорн застиг на вході, задивившись на силу-силенну людей, які ходили, вклонялися, усміхалися, посміхалися, цмулили халявне шампанське, закусювали тридцять трьома різновидами кав'яру і наступали один одному на ноги з таким виглядом, ніби це частина програми. Зібравшися з духом, Ісбйорн рушив вперед і негайно в когось вляпався.

— О! — вигукнув той. — Ви, мабуть, теж принц!

— Мабуть, — погодився Ісбйорн.

Принц був гарний. Настільки, що у Ісбйорна мимоволі промайнула думка, що така досконалість неодмінно має чимось компенсуватися… і навіть виникла ідея, де і як саме.

— Дозвольте відрекомендуватися, Хуаніто - Педріто - Сан-Маріно - Сан-Тропе - Сан-Томе і Прінсіпі - Поркено - Пуркуабінепа Касагранде - й - Касапекенья, принц і прімеро-ідальго Кастільманії й Задериносії! — випалив він на одному подиху ні разу не затнувшися й енергійно вклонився, збивши плащем з ніг двох лакеїв.

— Ісбйорн, — представився Ісбйорн.

— Дуже… північне ім’я! 

— Я з півночі, — підтвердив Ісбйорн.

— О! — Хуаніто - Педріто захоплено сплеснув руками. — Там холодно! І ведмеді! І сніг! І… — він замовк і уважно подивився на Ісбйорна. — У людей дуже широкі й сильні плечі… Як у вас.

— Дякую, — обережно сказав Ісбйорн, починаючи нервуватися й пітніти. Під левіафановим камзолом потекла цівка поту, шалено лоскочучи живіт.

— А ви танцюєте? — провадив далі світську бесіду Хуаніто - Педріто, прискіпливо розглядаючи кожен дюйм Ісбйорна за годинниковою стрілкою.

— Ні! — рикнув Ісбйорн так, що аж сам злякався. Та на прімеро-ідальго це чомусь не справило очікуваного враження.

— Чудово! Я теж! Тоді ми можемо не танцювати разом!

— Звучить як план, — погодився Ісбйорн, потім замислився, на що саме погодився, і лихоманково додав: — Але наразі перепрошую, маю нагальну справу!

— Мабуть, попудрити носика? Не смію затримувати. Я вас ще знайду! — пообіцяв Хуаніто - Педріто і розчинився у натовпі, зачепивши по дорозі стіл, фрейліну і чиюсь гідність.

Ісбйорн повільно видихнув і дозволив собі подумати, що почав нібито непогано. Саме в цю мить оркестр замовк, ніби його накрили ковпаком. Від незвичної тиші всі присутні завмерли і заозиралися, вишукуючи, що ж сталося. 

— Принцеси!!! — на всю залу проревів Перший Радник, моментально зірвавши голос.

Гості як по команді повернулися до золотих дверей. Ісбйорн за компанію глянув туди ж… І завмер.