2 розділ

- Випий чаю, люба. – промовила бабуся і обережно поставила кружку на стіл.

Я досі не могла прийняти, що все це дійсність. Цей дім мав от-от розвалитися, понад стінами неприємно тхнуло, а чистого одягу, мабуть, зроду не було. Навіть ця сукня, в якій я зараз: ніби чиста, але вже давно вицвіла і має плями, які вже ніколи не відіпрати. На бабусі з дідусем аналогічний одяг. Навіть ця кружка виглядала так, ніби пролежала сотню років на горищі.

Я приклала долоню до голови. Чудо сказало, що я маю прожити казку і відгадати її. Що ж, поки сюжет максимально канонічний: жили собі дід та баба. Супер. Цього страшно мало. Як багато в мене часу на відгадування? І як це має відбуватися — я просто маю на всю вулицю крикнути назву казки? Відсутність конкретики мене вбивала. А також те, що я тут чужа, що проживаю життя якоїсь Кетрін. Чи я в альтернативному світі, створеному чудом? Голова так скоро і вибухнути може.

- Люба, – витягнула мене з думок бабуся. – Я розумію, чому ти це зробила. Але він хороша людина і витягне що тебе, що нас в люди. Це справжнє чудо — сподобатися графу, будучи біднячкою.

То он воно що: дід з бабою вирішили видати мене заміж за якогось графа, і Кетрін нічого кращого не вигадала, як втопитися. Суперська ідея, якщо не бути спійманою, та тепер я просто не можу повторити спробу самогубства, але і не піду ні за якого графа.

- Дай йому шанс, – не могла заспокоїтися баба. – Він ось-ось має прийти, будь ласка, будь чемною.

Чорт. Оце вже дуже погано.

Я нічого не стала відповідати. Бабуся дивилася з надією, гадаю, моє мовчання вона сприйняла за згоду. Я потягнулася до кружки і зробила великий ковток чаю — збрешу, якщо скажу, що не уявила в цей момент якийсь міцний алкоголь. В такій ситуації навіть найміцніший алкоголь не зарадив би. Я опинилася невідомо де, в минулому, з людьми, яких не знаю, ще й біднячкою, яку хочуть видати заміж: прямо повноцінний суповий набір.

Я потягнулася за кружкою для ще одного ковтка чаю, як пролунав церковний дзвін. Моя рука завмерла на півшляху, а погляд одразу перемкнувся до бабусі. Вона здригнулася і забігала по кухні. Я поставила кружку на місце. Чаю вже не хочеться.

- Ой лишенько, він має ось-ось прийти. Ходи в кімнату переодягнися в щось найгарніше.

Бабуся бігала довкола мене як навіжена. Я й сама перехопила її хвилювання і різко піднялася з місця. Вона переставляла посуд з місця на місце, підмітала і протирала все, що попадалося під руку. Коли бабуся помітила, що я досі стою, припинила натирати стіл і затримала на мені недоброзичливий погляд. Це мене трохи протверезило. Я направилася до кімнати. Гучно грюкнула за собою дверима і притулилася спиною. Досі не віриться в дійсність того, що відбувається. Це чудо, казки, тисяча вісімсот восьмидесятий рік, Кетрін: не розумію, як мені поводитися. Поринути в цю реальність і зіграти свою роль в казці чи думати, як втекти звідси? Звідси взагалі можна втекти? Опинитися у своїй реальності, не граючи в казки?

Я помираю. Чудо сказало, що я помираю. Я й сама це чудово пам’ятаю. То що виходить — час настільки затримався, що в реальному світі я досі лечу у воду? Звучить як повна нісенітниця.

Почувся гучний скрип. Так відчиняються вхідні двері. Слідом за цим голоси: бабуся, дідусь і якийсь чоловік. Серце забилося в сотню разів швидше. Чим гучніше я чула їхні розмови, тим сильніше розуміла одне: немає часу думати над тим, реальність це чи ні. Я в біді — ось що головне, і зараз мені перш за все треба думати, як уникнути всього цього.

Швидко забігавши по кімнаті, спершу я підперла двері стільцем, а потім стала шукати речі, які мені знадобляться, найголовніше — гроші. Під ліжком, за книжковими полицями, в шафі, тумбі, підлозі — скрізь, де можна було мати заначку, та все, що я знаходила, це недоїдки і миші.

Не панікуй. Я завжди знаходила вихід, завжди могла схитрити і вийти сухою з води — ця реальність дрібниця порівняно з тими випробуваннями, які я здолала в реальному житті, тож їм ні за що не зламати мене.

Кроки. Дуже наполегливі кроки. Стілець лише хвилинна перешкода. Грошей мені не знайти, треба тікати так.

Коли чекати вже просто було неможливо, я схопила великий іржавий гвіздок, який знайшла, шукаючи гроші, і з усієї сили вдарила по вікну. Вікна, як і сам будинок, трималися не те що на волосині, а на доброму слові — один удар, і я подумала, що висиплеться вся стіна: скло розлетілося на найдрібніші друзки. Кинула гвіздок на підлогу і стала вилазити. Цей звук миттю привернув увагу всіх. Двері піддалися не одразу — стілець виконав свій обов’язок, та кілька сильних ударів ноги і двері майже повністю виламалися в момент, як я опинилася назовні. На секунду я навіть зустрілася поглядом з графом: високий статний чоловік із чітко вираженою лінією щелепи і щетиною, років сорока, в дорогому одязі. І гнівом.

Я побігла. Добре, що сукня не торкалася землі, ба більше — була порвана спереду. Це давало мені змогу бігти якомога вільніше, я не хвилювалася, що наступлю на край сукні і звалюся в якусь калюжу. Вайтчепел — серце бідноти, бруду і злочинності. Вузькі вулички, слизька бруківка, їдкий каналізаційний запах і скажена лайка — ось що мене оточувало. Я бігла, пробираючись крізь нескінченний натовп пияк, жебраків, торговців і малих дітей, які тяглися за грошима. Була надія лише на те, що така поважна людина, як граф, побрезгує йти між цими людьми. Але ні — як тільки я почула позаду гучне «Розійдіться», зрозуміла, що він має більш чистий спосіб пробиратися вулицями. Люди стали перешіптуватися. Я сповільнилася — не варто привертати зайву увагу своїм бігом. Не оберталася. Просто йшла. Мене вже важче побачити, коли я між десятків людей.

Почулася сильна лайка. Я на секунду обернулася. Якийсь торговець, не впізнавши графа, кричав на нього за те, що той перекинув його візок з кавунами. Граф не буде графом, якщо проігнорує таку неповагу на свою адресу: він вчепився йому в горлянку і став бити. Це мій шанс. Я пришвидшилася і стала бігти безперервно. Довга перерва в спорті давала про себе знати. Сили швидко вичерпалися, і я вже бігла набагато кволіше. Пити хотілося страшенно.