1 розділ

Тихіше, ніж зараз, здавалося, не було ніколи. Океан лиш коли-не-коли відгукувався легким хлюпанням хвиль. Вітер настільки ніжно поривався, що не міг здійняти навіть декілька пасм мого волосся. Все завмерло. Так дивно. Хтось, певно, сумує.

Я підійшла трохи ближче до перил. Ніч така гарна. Ночі завжди гарні. Це час, коли ти можеш на секунду не просто забутися, а й помріяти. Не дивно. Ніч – точно портал в інші світи.

Я закурила. Це, певно, десята сигарета за сьогодні. Олена буде не в захваті. Та коли мене бентежила чиясь думка? Запах тютюну в моменті ніби став повітрям. Дим, як той серпанок ночі, заповнював все навколо, здіймався вгору спіралями, танцював точно полум’я свічки. Затяжка за затяжкою цей дим ставав туманом, а може, то і був туман. Сигара повільно тліла. Хочу танцювати разом з цим димом, хочу…

Чиясь долоня лягла мені на плече. Я різко сіпнулася і відійшла в бік. То була Олена. Вона, як завжди, дивилася на мене з любов’ю і ненавистю, та цього разу, мабуть, ненависті було більше. Трохи заплакані очі й втомлений вигляд — навіть гарна сукня і нова зачіска не покращували картинку.

- Не кури так багато.

Все як завжди. Можливо, я б гаркнула, як кожного разу, та не зараз. Зараз я посміхалася.

- Я перемогла. Можу собі дозволити.

- І ти це називаєш перемогою? Це ганебна перемога, Катерино.

Нічого іншого від Олени я не очікувала. Вона та сама ідеальна донька, яка ніколи не свариться з батьками, добре вчиться, має гарні манери і розмірене життя. Вона не прагне більшого, її влаштовує та скромність, що в неї є. Наймолодша дитина в сім’ї.

Я та Олександр були зовсім іншими. Ми обидва хотіли більшого, жадали більшого, боролися за більше. Наш батько володів неабияким бізнесом і, замість того щоб дати кожній дитині якусь частину, волів, щоб все успадкував найстарший – Олександр. Повна нісенітниця. Хіба те, що я народилася другою, щось змінює? Я не менше заслуговую на все це і точно не є гіршою за брата. Коли батько помер, між мною й Олександром почалася війна. Я вже змирилася з тим, аби керівництво взяв на себе він, якщо вже це остання воля тата, однак мені хотілося взяти своє по праву – хоча б найменший відсоток його спадку. Але брат був проти. Він хотів все собі. Довгі місяці боротьби і, о диво, брат потрапляє в ДТП. Спочатку здавалося, травми були не страшні, лікарі давали лише позитивні прогнози, а потім — хоп, і брат несподівано для всіх помирає. Так дивно. Є купа історій, де люди були на волосині від смерті, всі готувалися до найгіршого, та потім хворий дивом одужує, а тут все навпаки: лікарі говорили, що він викарабкається, але воля всесвіту виявилася іншою. Тепер весь спадок мій. Хіба що стала підозрюваною у вбивстві. Однак це не проблема — я не вбивала, тож скоро ця справа закриється.

- Так, я називаю це перемогою. Будь Олександр живий, невідомо чим би закінчилася ця війна, – я повернулася до Олени. – Що як він би мене вбив?

Сестра закотила очі. Я посміхнулася і знову повернулася до води. Нічний океан — уособлення безмежної сили: тільки опинися в його владі — і шансів не буде. Хочу бути як океан. Поїхати в подорож круїзом було кращим рішенням.

Я дістала нову сигару. Олена цокнула язиком.

- Роби що хочеш, – наостанок кинула вона і пішла геть.

Що ж, це саме те, чого мені хочеться – робити що забажаю. Їй мене не зрозуміти. Ця війна стала більшою за звичайні сімейні сварки. Нехай я залишуся для всіх злодійкою, зате тепер я маю все, чого хотіла.

Яка це була сигара за день — точно навіть не скажу. Зазвичай я не курю стільки. Варто визнати, що смерть брата не проходить безслідно. Я теж під неабияким стресом. Це просто варто пережити. Зовсім скоро все уляжиться і настануть стабільні дні.

Вкотре роблячи затяжку, я відчула сильний прилив нудоти — настільки, що відвела руку з сигарою якомога далі, а іншу приклала до лоба. Голову різко пройняв біль, ніби хтось вирішив забити в мене гвіздок. Я відчула, як моє тіло слабне. Сигара вислизнула з-під пальців. Я похитнулася, але не впала. Океан тепер здавалося був всюди. Я відчула секундну легкість, ніби лечу. І вітер, що різким поривом пронизує все тіло, а потім — холод. Дикий холод. І неможливість дихати. Я в океані. Барахкаюся немов навіжена, але тіло не слухає, воно досі слабке. Я рухаюся, пливу. Але чому не випливаю? Де повітря?

Я пливу на дно. Я тону. Я…дихаю?

В моменті все навколо замерло: вода не тягла донизу, холод не пронизував тіло, з’явилося повітря. Я розплющила очі. Навколо не було нічого — абсолютно — лише дивне блакитне світіння, яке більшало щосекунди, як наближалося. Я померла?..

- Хто ти? – задала я, мабуть, дуже дивне питання тому, що буквально не мало форми.

- Чудо.

Я сіпнулася від неочікуваної відповіді. Це здавалося сном. Мабуть, я дійсно сплю. І це падіння в океан теж сон, все це сон.

- Ти помираєш. Захлинешся через хвилину, а тіло ще довго пливтиме океаном. Хтось вважатиме, що ти втекла від злочину, сховалася, а хтось одразу зрозуміє, де ти. Однак у тебе є шанс виграти чудо. Аби з тобою сталося те саме диво, коли людина, яка мала померти, чудом залишається живою.

Я стояла як вкопана. Ще будучи на палубі лайнера, я роздумувала саме про це, тому мій мозок вирішив створити цей сон. Іншого пояснення не бачу.

- І як мені виграти чудо? – невпевнено запитала я.

Світання стало жвавішим.

- Все просто. Чудо загадало казку. Тобі потрібно лише відгадати, яку казку загадало чудо.

Я нахмурила брови. Тут щось не так. Цей сон має швидше закінчитися. Я не на жарт починаю хвилюватися. Які ще казки?

Я стала терти об себе спітнілі долоні. Все здавалося таким реалістичним, що хотілося себе щіпнути, та не змогти від цього прокинутися стало б ще страшніше.

- Але як мені відгадати цю казку? – мій голос тремтів так сильно, неначе я знову відчуваю дикий холод.

- Проживи її. А все інше підкаже чудо.

Після цієї фрази світіння стало розширятися. Воно буквально стало заповнювати весь простір. Я зробила декілька кроків назад, але як тільки це світло стало давити на очі, я знову відчула паніку. Стала відбивати його руками і заплющила очі. Знову стало холодно. Згодом мокро. Не можу дихати.