Розділ 5. Ой, що тут почалося... 

Педріто перервав нашу розмову, він на всіх парах вилетів зі штабу. Ще ніколи не бачила, щоб ця лінива дупа бігала, та ще й так швидко. Його біг нагадав мені хвору, кульгаву, цаплю що страждає на ожиріння, я такі екземпляри звичайно ніколи не зустрічала, але напевно вони бігають саме так. 

- Юсупов терміново збирай усіх наших, надійшла інформація, що верховний магістр готує замах на королеву. Сьогодні Фріїда їде в театр на концерт своєї улюбленої оперної діви, практично без охорони, там вони її і хочуть прикінчити, - важко дихаючи, протараторив Педро. 

Я нічого, не розуміючи, подивилася на Кирила, судячи з виразу його обличчя, це була не дуже хороша новина. Ні біса я не розумію в політиці, що поганого в смерті ненависної королеви? Чому треба піднімати на вуха всю громаду, щоб захистити цю стару пекінесиху? Кирило викликав Кіру, і вони разом бігли збирати народ. Мені ж нічого не залишалося, як забрати близнюків і повернутися до нашої кімнати. 

За дверима панувала така метушня, що навіть такій придуркуватій особистості, як я стало страшно. Нарешті, мій мозок спромігся усвідомити, що всі ці люди, які мене оточували останній рік, були справжніми революціонерами. Вони не просто так зібралися під дахом замку.

Що таке революція я уявляла собі поганенько. Як дочка археологів, я з дитинства знала ази історії свого рідного світу. Батьки розповідали мені про минуле людства замість казок. Але через юний вік намагалися пом'якшити всі криваві та жорстокі моменти. Зараз я розуміла, якщо громада виступить відкрито проти королеви, жертв не оминути. У моїй дурнуватій голові промайнули страшні картини кривавих побоїщ, мертві Кіра, Нана, Джіотсана, Боб, близнюки та Кирило. На очі навернулися сльози, і я тільки сильніше притиснула до себе малюків, які, мабуть, теж відчувши небезпеку, сиділи тихенько і тремтіли. 

За вікном уже вишикувалися в повній бойовій готовності броньовані машини дахи, яких вінчали невеликі гармати. Незважаючи на розмір, вони одним пострілом могли зруйнувати кам'яний будинок. Нещодавно Кіра продемонструвала мені це диво збройової техніки, одна проблема з таким озброєнням по країні не поїздиш, ніякої конспірації. Боб швидким кроком ходив між машинами та щось перевіряв. Кіра тим часом роздавала команди людям, яких з кожним моментом ставало дедалі більше. Я навіть уявити не могла, що наша громада така численна. 

Ще на самому початку мого навчання з Кангом, він спробував пояснити мені, чому в Паноріоні так тотально обожнюють королеву. Всенародне кохання пов'язане з якимось могутнім заклинанням, яке робило всіх членів королівської сім'ї ідеальними та богоподібними в очах народу. Ось тільки це заклинання не діє на спадкових та сильних магів. Усі хто має більш-менш сильний дар, ставляться до королеви так, як вона заслужила, а точніше ненавидять її і зневажають, друге навіть більше. Неможливо відчувати ненависть до такої дурної та жалюгідної людини. А враховуючи мій власний досвід спілкування з громадянами Паноріону,я сумнівалася, що знайдеться більше сотні людей по всьому королівству, які прагнуть її повалення. 

Проте, на відміну від мене, інші члени громади вміли приховувати свою неприязнь до Фріїди, і добре грали роль зачарованих бовдурів. Я вже давно змирилася з фактом, що не далеко пішла від нашої королеви в плані розуму, але в мені все ще жевріла Надія, що з віком таки зможу хоч трохи порозумнішати. 

Підготовка до військових дій йшла повним ходом, навіть Педріто озброївшись автоматом, бігав між рядами вишикуваної техніки. Очільник громади навіть одягнув свій улюблений святковий костюм та капелюх, на шиї пов'язав краватку. А затискач для цієї краватки прикрашав настільки великий діамант, що його за кілометр було видно. Ну, вилитий гангстер. 

Я із заздрістю спостерігала за підготовкою, мені теж хотілося хоч трохи допомогти друзям. Мене все одно з собою не візьмуть, адже я єдина Жила на всю громаду, мене треба плекати і пестити. Як же мене дратувало таке ставлення. Я теж хотіла пригод. Я була вже готова розплакатися від розчарування, коли в кімнату влетів Кирило, на ходу застібаючи ідеально випрасувану, чисту сорочку, щоправда, виходило в нього не дуже. 

- Чортові ґудзики, який ідіот їх вигадав?! Владо, збирайся, ти їдеш із нами, - сказала він, продовжуючи спроби застебнутись. 

- З вами? УРААААААА! - Я закружляла в танці по кімнаті, близнюки подивилися на мене як на божевільну і синхронно покрутили пальцем біля скроні. А я підбігла до Юсупова і на радощах обняла його. 

- Владо, ти мене задушиш, - прохрипів він, вириваючись з моїх обіймів, - краще допоможи мені цими ґудзиками. 

Я згадала момент біля озера і насилу стримала сміх, але таки допомогла нещасному Кирилу застебнути сорочку, після чого він сказав: 

- А обійматимемося потім, можна навіть дорогою до міста, я тільки за, але зараз немає часу, - помітивши, як я почервоніла, він засміявся. 

Коли ми вийшли зі штабу, всі вже роз'їхалися, тож мені довелося їхати на машині Кирила. Та я була й не проти. Дорога машина, за кермом хлопець, який мені, безперечно, подобається, дуже непогана ситуація. Хоча мене все ще трохи лякала та думка, що Кирило мені симпатичний. Але обійматись з ним ще раз я зовсім не планувала. 

Біля театру зібрався чималий натовп, всі вони чекали на приїзд великої оперної діви Азізи. Як на мене співала вона якусь неймовірну фігню, про квіточки, кульбаби, метелики в животі тощо. Але що тупіша була пісня, то популярнішою вона ставала. Ми приїхали якраз вчасно, до довгої червоної доріжки під'їхав золотий лімузин. З нього вивалилася огрядна тітка, розряджена в яскраво-червону сукню-мішок з купою паєток і стразів, її шию увивали численні боа всіх кольорів веселки та тонни прикрас (ну прямо ідеальна жінка для Педро). З високої білявої зачіски (швидше за все перуки) стирчали три величезні страусині пера.