Розділ 2. Мері Поппінс і всі, всі, всі...

Я застигла від жаху, що скував моє тіло, у мене залишилося декілька днів, всього декілька днів до кінця життя. Я ще раз подивилася на близнюків, вони виглядали такими розгубленими і наляканими, що я одразу зрозуміла – вони вже не зможуть мене врятувати. І тоді мене накрила хвиля апатії, я навіть не помітила, як мене притягли до в'язниці. Перед очима пропливали кадри з мого безтурботного дитинства, обличчя батьків, друзів із минулого. Схаменулась я тільки коли почула, що мене звуть, і навіть не розуміла скільки часу пройшло. 

- Владо ... Владиславо! Прийди ж ти до себе! – люто шепотів на вухо Дем'ян і тряс мене за плечі. 

- Ніжніше, у мене так струс мозку буде… а хоча можеш продовжувати, вже не важливо, - байдуже сказала я, приходячи до тями. 

- Ну слава Богу, ти ще не повністю з’їхала з глузду, якщо не враховувати твою гучну промову на площі. Влада, часу я не маю, якщо хтось побачить мене тут, і мені і Данилу кінець, відповідно врятувати тебе теж не вийде. Слухай та запам'ятовуй. Будь чемною дівчинкою, максимально намагайся не наробити ще більшої біди. Фріїда страждає на склероз, сподіваюся, що за п'ять днів вона забуде про твоє існування, а тоді витягти тебе з в'язниці буде простіше. Але я на це особливо не сподіваюся, занадто сильно ти влипла, таку образу вона не забуде швидко. Але ти головне не панікуй, ми врятуємо тебе, клянуся своїм життям. 

Я планувала трохи обуритися, не хотілося мені щоб друзі жертвували своїм життям заради мене, але я не встигла, з темряви почувся голос Данила: 

- Дем’яне, швидше, нічний патруль вже близько, ми не встигнемо втекти, якщо ти ще довше там соплі потягнеш. 

Дем'ян цмокнув мене в щоку і пішов, забравши з собою єдиний факел. Я залишилася в непроглядній темряві, тут не було вікон, тож я навіть не знала, скільки пройшло часу, і найголовніше, скільки мені залишилося. 

Я, звичайно, могла начарувати собі слабке світло, але щось мені підказувало, що краще цього не робити, та й нас так толком і не навчили створювати пульсари. Якщо бути чесною, нас взагалі нічому не навчили. Магія в Паноріані була досить дивною і вкрай слабкою.

Якось прогулюючись уночі монастирським цвинтарем, я провалилася в яму, на щастя порожню, без постійних мешканців у вигляді покійника, або, не дай боже, упиря. Близнюки швидко мене відшукали і не дали мені посивіти від страху ще в дитинстві.. Яким же був наш подив, коли ми виявили, що це не просто яма, а початок довгого підземного коридору, що веде до невеликої бібліотеки. В той рік була сніжна зима і дощова весна, скоріше за все вода вимила частину ґрунту і відкрила той прохід. 

Ми були шоковані, що наставники ховають стільки книг практичної магії в якомусь підвалі, адже за допомогою цих книг ми могли згодом стати чудовими чарівниками, адже там були покроково розписані всі ритуали і закляття. Інтуїція підказувала нам, що краще залишити в секреті нашу знахідку і не дарма. 

Ми часто бігали в підземну бібліотеку, вона стала для нас другою домівкою, наставники та черниці дивувалися, куди ми зникаємо, наче під землю провалилися, і по суті вони були праві. Потрібно сказати, що наша часта відсутність скоріше була приводом для радості, ніж дня занепокоєння. Відсутність нашої трійці гарантувала спокій і тишу на деякий час. Тим більше, ми завжди вчасно поверталися. А в монастирі було чітке, всім зрозуміле правило, робіть що хочете, ходіть куди хочете, головне не порушуйте закон, відвідуйте заняття, ранкову і вечірню молитву і повертайтесь в монастир живими, можна навіть не зовсім здоровими. Завдяки цьому чудовому правилу ми з близнюками змалечку бігали у місто на роботу. Платили нам копійки, але і то було за щастя. 

 Одного разу гортаючи чергову книгу, я знайшла пожовклу від давнини записку: «Жила вбита, наш останній притулок зруйнований. Ці книги все, що мені вдалося врятувати, я знаю, що за це заплачу життям, але я зобов'язаний врятувати магію. Таємна бібліотека моя остання надія. Легалар»

Хто такий Легалар, і про що говориться в записці ми так і не зрозуміли, але нам стало ясно, що ми недаремно мовчали про бібліотеку. Здається, власник цих книг не хотів, щоби їх знайшли. Якийсь час ми боялися знову туди повертатися, але це місце буквально тягло нас до себе і ми не змогли чинити опір. Тільки тепер бібліотека стала не просто місцем для ігор, ми намагалися вивчити хоч якісь заклинання, вчилися контролювати свої сили, давалося це нелегко, я так і не досягла успіху в магії, хоча кілька слабких заклинань я таки освоїла. Хлопці були більш успішні, я їм навіть трохи заздрила, адже всі мої старання були даремними, напевно я просто слабкий маг. Близнюки бачили мій розпач і часто жартували, що я їхня муза, без мене у них не виходить чаклувати. Я їм звісно ж не вірила, але така підтримка мене підбадьорювала. Тим більше я була досить вправна в алхімії і артефакториці. Першу ми вивчали в монастирі, другу ж я намагалася опанувати за допомогою книжок таємної бібліотеки. 

Згадуючи безтурботне минуле, я забувала про те, що незабаром я перестану існувати. Мене стратять на головній площі на радість містянам, які залюбки прийдуть подивитися на те, як моє тлінне тіло покидає душа. Свої останні дні я жила спогадами, але часом страх брав наді мною верх, він паралізував тіло, змушував волосся вставати дибки і тремтіти. В такі моменти мені здавалося, що я втрачаю здоровий глузд. Від божевілля мене рятував сон, я просто відключалася на якийсь час, потім знову прокидалася і все починалося заново. 

Близнюки більше не з'являлися, і надія врятуватися гасла з кожною миттю. Іноді мені приносили якісь недоїдки, але я так і не вирахувала систематику цих подачок, тож зрозуміти, скільки мені залишилося жити, я так і не змогла.