5.

У брудно-сірих сутінках Єжи, перевдягнений у турецького купця, у супроводі помічника вийшов із західних воріт Шоттентор. Небо звисало низько, дим стелився по землі, від цього сльозилися очі. Злива, що розпочалася вночі, змусила доморощених емісарів кілька годин ховатися в наметі-халупі арнаутів — набраних в Албанії найманців. При них можна було говорити сербською, а потім заплатити дрібного монетою. Однак Єжи дещо напружив той факт, що на його прохання допомогти албанською мовою подякувати солдатам Янні ніяк не відреагувала.

Нескінченне море турецьких наметів, що виростало у світанковій імлі попереду, не давало можливості вибрати напрямок. Треба було просто рухатися вперед. І вони йшли далі.

Ось уже почався табір капікули. Сонні солдати вибиралися з наметів і підтягувалися до казанів біля вогнищ.

Джинірі мовчала. Щоб не ризикувати, Єжи почав мугикати мелодію відомої османської пісеньки. Поступово згадалися і слова. І через деякий час він наспівував її мало не в повний голос, зрідка поглядаючи на напружено всміхненого Джоржда, що йшов поруч і ніс мішок.

— І від чого це ти такий радий? — османський офіцер у вільній позі стояв біля входу в намет. Схоже, він спостерігав за ними вже давно.

— Янні!

Говорити — не те, що співати. Тут потрібна правильна мова та чиста вимова.

— Янні!!!

Тиша у відповідь.

Єжи зупинився і якомога ширше посміхнувся.

— Я задав питання! — у голосі офіцера з’явилася сталь.

Єжи пальцем підманив до себе Джорджа й почав розв’язувати вузол. Офіцер поклав руку на ефес шаблі-кілич і насупився. Посмішка Єжи стала ширшою за місяць, що народжується.

— Янні!

— Дев’яносто вісім, дев’яносто дев’ять, сто!

Ну нарешті!

— Доброго ранку, шановний аґа! Дуже гарний ранок! Дощ закінчився, сонце зігріває мою багатостраждальну спину. Скрізь смачно пахне їжею! Навіщо засмучуватися, якщо можна посміхатися?! Візьміть, шановний, гілочку найкращого винограду, який тільки можна знайти на цій холодній і негостинній землі.

— Ти купець?! — офіцер відщипнув від грона й закинув до рота круглу виноградину.

— Аллах дав мені таку радість — торгувати задля задоволення хороших людей, — тут Єжи посміхнувся, він говорив правду.

— Може, зайдеш обсохнеш, порадуєш мене бесідою про свої подорожі?

— Чому не зробити приємне хорошій людині? А ти стій тут, маленький негіднику!

***

Хто б міг подумати, що найнебезпечнішою частиною завдання буде пошук переправи через Дунай після виходу з турецького табору! Австрійці, що побачили їх здалеку, устигли двічі розрядити рушниці, перш ніж козак почав махати руками й кричати німецькою, що він посланець. Благо, варта виявилася із селян-новобранців і стрільбі поки навчена була погано. Не влучила.

— Іди геть! — подумки благав козак джинірі, поки їх вели в австрійську ставку. — Мені простіше розраховувати тільки на себе! Я більше не можу тобі довіряти. Я для тебе поганий дім! Пошукай собі для житла іншу ємність. Будь відповідальною! Звільни себе! І звільни мене! Інакше мені доведеться тобі допомогти! Буде ще більше кави й металу...

— Допоможи! — після довгого мовчання прошепотіла Янні.

— Шановна міська радо! — голос Ернста Рюдігера фон Штаренберга дзвенів у високому залі ратуші. — Сьогодні ми отримали звістку від герцога Карла Лотаринзького! Найближчими днями облогу буде знято! До нас прийде військова допомога!

...Шлях назад зайняв майже місяць. Єжи знав, що рішення про здачу міста вже готове й чекає свого часу, тому поспішав як тільки міг.

— Прошу вас прийняти рішення про продовження боротьби! Ми, жителі австрійської столиці та захисники міста, готові потерпіти ще трохи, а потім за допомогою коаліційних християнських сил продовжити бити османських мусульман! Бойовий дух — високий! Від імені всього міста хочу подякувати нашим героям — Георгу-Францу Кульчицькому та Джорджу Михайловичу! Упевнений, що й імператор не забуде ваших заслуг! Гер Георг! Думаю, після перемоги місто зможе віддячити вам матеріально! Сьогодні ж вашому сміливому помічникові надане право особисто відправити дві сигнальні ракети імператорської армії!

***

— Джинірі, ти тут? Тебе давно не було. Ми перемогли! Правда, мій маленький Джордж загинув, доставляючи чергове послання. Але король Ян Третій Собеський зняв облогу з міста! Тк була тут, коли мене нагородили? Тк спала? Мені подарували хорошу суму грошей. Надали великий будинок. А, іще! Поглянь, мені вручили срібну медаль. Звичайно ж, я причеплю її на груди. Тк ж не любиш метал! А ще мені дали можливість вибрати що завгодно із захоплених трофеїв. Знаєш, що я попросив? Триста мішків кавових зерен! Відкрию у Відні кав’ярню. Буду просто постійно жити в ароматі кави. Так що тобі немає сенсу залишатися. Адже життя в дурмані — це не життя! Чуєш? Чому ти мовчиш? Чуєш?

— Так! Я чую! Я відлітаю, Єжи! Прощавай!

***