4.

— Я ціную вашу самовпевненість, але в Кари Мустафи щонайменше — стотисячне військо!

Його шапками не закидаєш! Може, на морі Османська імперія і здала позиції, але на суші вона все ще залишається найпотужнішою силою.

— Та зрозумій ти, Єжи, яничари вже не ті! Вони обважніли, обросли сім’ями, стали торговцями... Як ти, до речі! їм є що втрачати. Половину війська складають найманці із захоплених країн, вони теж не жадають померти за чужого візира. Правильно я кажу, пане Остапе?

— Так і є, Янеку, усе правильно! Але мені особисто цікаво, наскільки глибоко сам пан — чи тепер уже гер? — Кульчицький готовий стати на захист цієї країни? Адже ясно, що за кілька тижнів турки будуть тут, і в кращому разі вашу столицю чекає наступ, а в гіршому — облога...

У приміщенні пахло свічками, шнапсом і чимось кислим. Ось уже третій день кілька козаків збиралися в Єжи за столом: пили, гуляли за його рахунок, співали пісні, але не втомлювалися з образою говорити про патріотизм і братство. Особливо старався сотник Остап Егорчич.

— У вас, пане Єжи, через війну, напевно, падає торговельний прибуток. Адже так?!

Єжи розвів руки в боки й покивав.

— Наскільки він має впасти, щоб ви вступили до війська Крони Речі Посполитої? Ян Третій Єобеський, король Польський і Великий князь Литовський, між іншим, теж непогано платить за службу... Я вранці довідався. Ви досить жорстока в торгівлі людина та мало схильна до жалю в ділових відносинах. Навіть нещадна, коли йдеться про вигоду. Я чув, ви розорили кількох своїх боржників. Це хороші якості для війни...

— Якщо ти вирішиш убивати воїнів Аллаха, — голос Янні в голові Єжи був сумним і тихим, — то під час битви всі війська спостерігатимуть за дивовижею! Як в одного козака спочатку затерпнуть руки й ноги, а потім він почне прославляти Пророка нашого на всіх мовах.

Останнім часом Єжи далеко не завжди розумів, чи є вона ще всередині. Часто тихо було, незалежно від того, чи пив він каву. Лиш іноді, коли раптом починало трясти його тіло або по спині пробігав жар, він здогадувався про присутність джинірі.

Єжи помовчав, дивлячись Остапу в очі, потім обвів стіл поглядом і посміхнувся:

— Бажаєте кави?

— На Мальті, пам’ятаю, я куштував каву. Напій для турків, страшенно гидкий. Буквально схожий на отруту. Слині не дає він пройти між зубами. Для християнського рота він огидний і бридкий, — процитував невідомого автора один із гостей з довгим чубом. Усі, хто сиділи за столом, дружно зареготали.

— А я звик... — торговець знизав плечима.

— Пане Єжи, не відхиляйтеся від теми! Ми підемо в авангарді армії! У нас чудові бійці! Легендарні! Чули про львівського єпископа Йосипа Шумлянського? Він змінив рясу на обладунки й нині очолює хоругву панцирних вершників. Майже дев’ять десятків людей, до речі! Або київський шляхтич Кшиштоф Ласко! Ходячий міф! Булава Війська Запорозького! Під ним — хоругва легендарних крилатих гусарів! Еліта! А полковник Апостол Павло-Ясеновський?! Так що?!

— Ось бачите! У вас стільки прославлених воїнів! А у Відні не більше двадцяти тисяч захисників. Можливо, я набагато більше принесу користі тут?! Ось, до речі! Ви вчора показували мені «летючий листок» із текстом жартівливого листа українських козаків до турецького султана. Чи не могли б ви мені його залишити на ніч? Думаю, було б непогано переписати текст, перекласти на німецьку та поширити серед жителів. Якщо не зараз, то коли їхній дух почне падати. Я із задоволенням витрачу на це частину своїх коштів і енергії.

— Значить, не поїдете?! Ну що ж. Нагодуйте якнайкраще сьогодні наших коней! Завтра зранку ми повертаємося до війська.

***

Армія великого візира, що постала під містом, виявилася просто величезною. Чутки ходили про п’яту частину від мільйона. Дим від тисяч багать проникав крізь потужну фортецю і наповнював бруковані вулиці Відня запахом гару. З усіх боків крізь міські стіни безперестанку долинало кінське іржання, брязкіт металу, окремі вигуки команд, постріли гармат. Удень і вночі загальний гул нагадував про небезпеку, що стоїть поблизу. Іноді зовсім поруч несли поранених на стінах. Через деякий час стало не вистачати продовольства. Розповідали, що в декількох кварталах почалися епідемії і навіть заворушення.

Одного дня, глянувши на бліде обличчя Леопольдини, Єжи вирішив, що мусить зробити щось більше для столиці, що прихистила його. І вирушив прямо до графа Ернста Рюдігера фон Штаренберга з пропозицією будьякої можливої допомоги.

— Гер Георг-Франц Кульчицький! Я чув про вас! Кажуть, ви знаєте сто мов і ще стільки ж розумієте?! — комендант Відня мав смішні тарганячі вусики, носив перуку нижче плечей і мереживну хустку на шиї. Утім, виправка та манера вимовляти слова говорили про нього швидше як про солдата, ніж як про вельможу.

— Чутки надто перебільшують. Але вивчення мов справді є, якщо хочете, моєю пристрастю. Можливо, це саме те, що могло б вам стати у пригоді?

— Мені подобається, що ви волієте одразу говорити про справу. Я знаю, що ви воювали. Також чув, що кілька років тому ви працювали австрійським дипломатичним кур’єром і перекладачем у Стамбулі. Тому буду говорити з вами як із солдатом і дипломатом. Як ви розумієте, я несу відповідальність за величезне місто. Старі, діти, матері... Відчинити ворота — значить урятувати багатьох із них. Думаю, і вам, і мені, та й усім зрозуміло, що довго нам не протриматися. П’ятий тиждень облоги, люди виснажені й деморалізовані. Ми вже тричі відправляли посланців у стан до імператора Леопольда Першого та герцога Карла П’ятого Лотаринзького. Нам потрібно розуміти, чи прийде від них підмога, і якщо так, то необхідно узгодити дії. На сьогодні всіх посланців перехопили вартові Кари-Мустафи. Спійманих підвісили за ребра на гак.