1.

— Але чому?!

— Я думаю, ти все ще занадто мала для самостійного життя!

— Мамо! Мені вже сто шістдесят років!

— Це взагалі не вік!

— Ти хвалилася, що в сто п’ятдесят уже вперше вийшла заміж.

— Так часи які були!

— Які?!

— Янні, світло очей моїх, давай так! Ти вселяєшся в людину, протягом року доводиш, що можеш утриматися з відтятою пуповиною. А потім роби що хочеш. Згода?

— Ну мам! Рік?!

— Це взагалі не термін!

— Ох-х-х, ну гаразд...

***

— Не може бути!

— Ось тобі хрест! — Єжи розмашисто перехрестився.

Янек поглянув на довгу сорочку-каіс, субун із синього сукна та широкі зелені шаровари приятеля і хитро звузив очі. Звичайно, незважаючи на кінець червня, у кам’яному напівпідвальному приміщенні було досить прохолодно, але Янека бентежив фасон.

— А ти в бусурманську віру часом не перейшов?! А то батько ж твій, я чув, католиком став. Може, і...

— От ти дурний! Церкву можна й змінити, а от Бога не міняють...

— Ну гаразд! Ти складно брешеш! Завжди був мастак. Давай далі!

Дружніми вони з Янеком ніколи не були — у дитинстві різниця у віці в кілька років здається непереборною перешкодою для дружби. Але оскільки хлопчаків у шляхетських Кульчицях було небагато, компанія в них була спільна. Приятелювали.

Утім, сам Єжи односельчанина в житті б не впізнав. Був білявий хлопчик, а нині — вусатий чолов’яга із шаблею на боку. Але той, коли ввійшов до крамниці, спочатку довго вдивлявся, а потім раптом перейшов з поганенької німецької на рідне наріччя. Мові Єжи не здивувався — вихідці з різних воєводств Речі Посполитої в багатолюдній і багатонаціональній столиці австрійських Габсбургів були частими гостями. Просто відповів звичне: «Як справи, братику-серденьку?» І це змусило відвідувача зареготати, розкинути руки й кинутися в обійми. Земляк.

— А я ж через тебе потім теж до запорозьких козаків утік, — трохи пізніше розповідав Янек. — Матінка твоя листи мало не всьому селу читала. Ми заздрили — страх, усе чекали, поки підростемо. Мені, вважай, чотири роки чекати довелося.

— О! У цей час я вже в турків у полоні

кукував. Там, до речі, і до одягу їхнього привчився, — Єжи сунув руки в кишені свого розстібнутого каптана, погладив вишивку — Багато зручностей у ньому є, про які наші й не замислюються. Ось, наприклад...

Але про одежу Янеку було нецікаво.

— Як же так?! Ти ж їх бив! Бився з ними, а потім... жив — не тужив?

Єжи неспішно налив у чашку якусь пахучу рідину, сьорбнув, покатав у роті...

— І мову вивчив. І звичаям навчився, турки — теж люди, хоч і бусурмани. Сміливий не той, Янеку, хто смерть від руки ворога прийме, а хто так виживе, щоб це потім користь принесло. Козак у полоні живе не тим, що є, а тим, що буде. Ось і я чекав...

— І як же ти врятувався?!

Ех, молодість. Максималізм і непримиренність. Єхидство й недовіра, немов кислий сироп, заповнювали інтонації земляка. Але Єжи таким було не вколоти.

— А сербський купець Мілорад Багіч мене викупив. Йому тлумач шибко потрібен був, він і...

— Так серби ж теж під турками, — здивувався Янек.

— Точно! Але серби — християни!

— А-а-а, — з розумінням закивав односельчанин і тут же знову підозріло скривився. — Тлумач?! Ти що й сербську знаєш?

— Ну, це довга історія. А в мене до вечора ще кілька зустрічей призначено, і торф’яного порошку закупити треба, а то он риба... — Єжи непевно махнув за спину рукою. — Через війну погана торгівля стала. Я ж не порохом торгую. А по Відню все більш наполегливі чутки ходять, що Кара-Мустафа із завойованої Угорщини йде прямо на столицю. Ви ж, напевно, тому тут?

— Точно! — в Янека заблищали очі. — Будемо турків османських бити, як бабка Текля козу...

— Ну-ну... — великого зросту Бог Єжи не дав, тож Янек височів над ним майже на голову. — У тебе хто в старшинах?

— Максим Чомуха.

— Не чув. Де стоїте?

— Ну... — Янек опустив очі й почав смикати ріденький вус. — Узагалі-то рейменту нашого осавул генеральний — Леонтій Побожій, я з ним сюди прибув... Але там кого тільки немає! І селяни, і міщани, і навіть ченці... Разом з пахолками, я думаю, під тисячу душ набереться. Але я ж раніше пішов, під Польською Короною в реєстрі не числюся. Ось і вирішив спробувати сотню серйознішу пошукати. І винагороду кращу. Поблукаю кілька днів по Відню.

— Ну, де знайти мене, тепер знаєш. До вечора повернуся. Ти щось купуватимеш узагалі?

— Так я ж і не вибирав ще!

Єжи стукнув кулаком у дерев’яні двері комори й перейшов на німецьку.

— Феліксе, виходь!

У дверях з’явився товстий лисий дідок із синіми прожилками на носі. Вітатися з клієнтом не став, глянув оцінююче на запорожця, обмежився кивком.