1.1

***

Дарі прокинулась серед ночі. 

Темрява в будинку була тиха, щільна, майже густа. Вона обережно вибралась із теплого ложа, зняла з підлоги холодні черевички й навшпиньки прокралась на кухню.

Налила в глиняну миску молока – так, щоб не дзенькнула жодна крапля – й тихенько виринула за поріг.

Холодне нічне повітря вжалило щоки.

Дарі зупинилась біля льоху – й завмерла. За льохом з боку лісу пробирався батьків голос:

– … навоювався я вже, Роде. Не моя це війна.

Другий голос відповів різко, з насміхом, майже співуче:

– За спідницею сховався.

Дарі аж сіпнулась. Несправедливість вдарила так раптово, що вона мало не впустила миску.

– А хай би і так, – усміхнувся на образу батько. – Мені про майбутнє думати слід. Діти в мене.

Третій голос озвався глухо, сипло:

– От про них і подумай.

– Щодня думаю.  Забирай своє. За три дні прийдете за рештою. 

– Прийдемо. І все ж подумай, Рою. Новий Збір – нові перетворені… Такий як ти…

Що саме він сказав – Дарі не розчула: у льоху щось гримнуло, прокотилося, заскавчало. Миска ледь не вислизнула з рук, затремтіла, розпліскуючи білі краплі. 

–  Що там, Рою? 

Двері скрипнули, пропускаючи тоненьку смужку світла.

– Щеня… 

– Вейлок?! Де ти його взяв?

– Донька притягла, – голос батька раптом потеплішав, і Дарі немов перед очима побачила, ласкаву посмішку і сповнений любові поглядом, з яким він дивився на кожну її витівку.  

– Прирізати поки не виріс, – холодно кинув молодший.

 – Забирай його, Роде, – гмикнув батька. – А то добалакається. 

Тіні чоловіків розчинились у темряві. Кроки віддалились, злились із нічним вітром.

– Довго там стоятимеш?– тихо озвався батько, і вп’явся очима в те місце, де стояла дівчинка. 

Дарі здригнулась. Він її бачить? Як?

Вона ступила вперед у тьмяне світло ліхтаря. 

– Що там в тебе?

– Молоко… 

– То годуй свою знахідку. Поки він нам льоха не запалив. 

Дарі опустилась навпочіпки біля купи сіна. Щеня тремтіло, але, вдихнувши запах молока, несміливо ткнулося носом у миску. Вона погладила його за вухом; шерсть була колюча, скуйовджена, тепла.

– А хто це був, тату? – нарешті спитала, вже стоячи на порозі дому.

Батько завмер на мить. 

– Знайомі. Добрі знайомі. 

 Помовчав.

 – Такі… про яких краще не знати.

Дарі кинула на батька серйозний погляд – прямий, впертий, зовсім не дитячий – і повільно кивнула.

Батько посміхнувся, торкнувся пучкою її носа:

– От і розумниця. А вейлока треба повернути до лісу. 

Дарі стиха зітхнула, глянула на льох. 

– Він там не виживе.

– Вдома теж. Сусіди дізнаються – самі приб’ють.

Дарі скривила носа:

– Сусіди вже знають, – визнала. Вона й не сподівалася, що хлопці втримають язика. Вони ніколи не тримають.

– Тим паче.

Батько відчинив двері, пропускаючи її вперед.

Дошка ледь чутно човгнула під ногою. Так знайомо. Так затишно.