1.

Тринадцять років потому.

– Он вона! Он! 

Дарі послизнулась на мокрій землі та вологих, брунатних гілках. Вчепилася в густе колюче галуззя шипшини — і навіть не відчула, як шипи увійшли в долоню.

Холодна, надокучлива мряка густою пеленою  висіла  над прадавнім лісом.

Туманна сірість поволі згущувалась, темніла. 

Від бігу дерло в грудях, різало в боці, повітря бракувало.

– Зупинись! Доженемо гірше буде, – неслося їй  услід. 

Вона відчувала, як її переслідувачі рухаються між деревами. Чула їх сипле дихання та човгаючи кроки. 

Попереду замаячили жахні кам’яниці. Сотня-друга кроків і їх буде врятовано – у зруйноване місто хлопці просто не сунуться.

Хруснула гілка. Близько. Занадто близько.

Дарі кинулась убік. Ноги ковзнули на глині та прілому листі, і вона гепнулась, покотилася вниз, здираючи шкіру об колючки та зламане гілля.

Світ закрутився. Будяки хапали її за одяг. Байрак кидав галуззя в обличчя. 

Вона з розмаху влетіла головою в окоренок. Перед очима спалахнули зірочки, у вухах задзвеніло.

Перекинулася на гнилому хмизняку, хитнула головою, намагаючись позбутися дзвону… і на мить вибила з голови всю тяму. 

Кілька хвилин лежала горілиць, вдивляючись у темно-фіолетове, беззоряне небо.

Плескала вода. Шепотіли дерева, шелестіли листям. Щебетали та клацали дзьобами птахи. Шурхотіло пале листя та сушняк під лапами дрібних звірів. 

На грудях засковчало. 

Дарі з острахом глянула на маленьке звірятко – причину її бігу. Сухоребре, миршаве, воно дихало рвано, хрипко сіпаючи з кожним подихом. 

Вона озирнулась: чорний камінь, клапті зеленої, ще несміливої трави впереміж з сірим мохом, тонкі стовбури молодих дерев та чагарнику. 

По дну яруги червоною змією повз гниловодний струмок, тягнув свою іржаву, каламутну рідину.

Почулися шелест, шарудіння поспішних кроків, часте дихання. 

Ближче.

Ще ближче.

Дарі підвелась, важко дихаючи крізь зціплені зуби, хитнулася на хистких ногах, міцніше притиснула до себе звірятко й випросталась – так, ніби не паморочилося в голові, не нудило, не крутився світ перед очима та земля не хиталася під ступнями.

– Набігалась? – всміхнувся Гринь.  

Дарі підняла голову. Глянула йому просто у вічі. Він стояв вище за неї. Та й сам був вищий, старший, сильніший, та все одно в неї вийшло глянути так, наче він курява під її ногами.

– Віддаш? Чи відібрати? – примружився погрозливо він, зупинившись біля неї. Ще крок – і він би просто висмикнув звірятко з її рук.

Вона не відступила, не ворухнулась, але очей не відвела. 

Доки не помітила, як між ними вирісла тоненька фігурка. Реш… Душу обволікло теплом, зігріло. 

– Не смій! – гримнув брат грізно.  

Гринь пирхнув, озирнувся на хлопців за спиною, розсміявся:

– Ти диви, який хоробрий. А не ти часом просився до нас? Чого ж тепер псуєш забавку? 

Реш зашарився, переминувся з ноги на ногу, вперто задер голову – не відступив, хоч і був ще нижчий за Дарі. І тільки відчувши, як на плече опустилась сестрина рука, трохи стисла у знайомому жесті підтримки, перевів дух.

– Облиш нас, – голос Дарі звучав впевнено, рука поволі стиснула трав’яну бомбочку.

– Облиш? – Гринь зареготав, ніби вона сказала щось кумедне. І хлопці підхопили його сміх. – Облиш? Забавку віддаш і облишимо. Чого вже там? – знизав він плечами. 

– Звір – не забавка! Не можна гратися з живи… 

– Бла-бла-бла, – перекривляв її Гринь, чухаючи носа: – Що ж ти братика не навчила? 

Реш здригнувся. Понад усе він переймався через те, що Дарі бачила, як він сміявся разом з усіма, коли звірятко підстрибувало, сіпаючись від болю. Добре, хоч жбурнути каміння не встиг – долоню і досі пекло, нібито і не камінець був, а вуглик з таткової кузні. 

– Чи може мені час навчити тебе, що буває з дівчатками, які не слухаються чоловіка? – поцікавився вкрадливо. 

Й схилився так близько, що Дарі відчула амбре його подиху. 

– Зуби спочатку почисть, – пробурмотіла, помахом руки розганяючи сморід. 

– Зуби?! – кліпнув Гринь і насунувся на неї, як хмара на сонце. 

– Вуха, схоже, теж, – вона підштовхнула Реша в бік, сподіваючись обійти Гриня. 

– Повтори, – вчепився цупкими, кістлявими пальцями в її плече. – Я сказав: повтори, – струхнув її він. 

 – Не дочуваєш, – покачала співчутливо головою. – Може духи лісу прокльон наслали?

– Прокльон? 

– Гриню, ну ти вже зовсім? – постукала пальцем собі по лобі.  

Хтось за його спиною приснув. Це стало останньою краплею. Він навис над нею, схопив за грудки. Різко черконув гострим нігтем по її обличчю, залишаючи червону риску.