Пролог

Його можна було загасити. 

Цей жевріючий попіл. 

Чи дочекатись, доки згасне сам…

Але хтось необачно ворухнув тріски…

– У мене нові чоботи! – задоволено гиркнув Бевзик. 

Гарт витріщив очі.  Йому ніколи навіть на думку не спадало, що він опиниться тут. 

Молодий чоловік, його одноліток, лежав горілиць, вп’явши мертві, каламутні очі в небо. Вітер шарпав золотаве курчаве волосся, тьмяне від твані та вологи. Смаглява, брунатна шкіра, зблідла, зрівнявшись кольором з опалим листям. Темна, до чорноти, пляма розпливалась по білій мереживній сорочці.

Багатий. Та від багатства не лишилося й сліду – навіть штани з юшти стягнули. Не погидували. 

Гарт відвів від трупа очі. Ер-Лісс мав бути порожнім. І був. Майже… 

– А вона нічого така, – всміхнувся Завзятий. 

– Була, – пирхнув Розхристаний. 

– Була. А от якби ти не гарячкував, ми б побавились, – дорікнув Закіптюжений.

– Вона сама на ніж кинулась, коли ти її любчика пошматував.

– Слухай, Залізнорукий, ми тут прошмигнемось. Може, знайдемо ще когось. Щось… А ти посидь – втомився, мабуть? – кинув Пройда, якому вже давно не терпілося пробігти кинутими будинками. 

Гарт не відповів, важко дихаючи. Голова йшла обертом. За хвильку постаті Кривавого та Завзятого розтанули  у звивистому мареві пожеж. 

Горло дерло від диму. Він обливався кров’ю та потом під тужуркою. Десь далеко лунали  крики та сміх. Клекотіло вороння, що чорними хмарами кружляло над містом. 

На краю зору щось сіпнулось, ворухнулось. Величезний ворон сів на сіре громаддя, витріщив на нього кругле, блискуче око, наче зважував… Дзьобнув із землі щось блискуче й, переможно каркнувши, шугнув у небо. 

Раптом Гарту почулося тихе кректання. Він прислухався – звук був слабким й безпорадним, як писк кошеняти.

Він здригнувся, з трудом підвівся, заточився і щоб не впасти, схопився за стіну, залишаючи червоний відбиток долоні на білому мармурі. 

Звук лунав з-під землі. Гарт не одразу зауважив непримітні, оповиті плющем, дверцята. Штовхнув – і закляк на місці ошелешений видовищем, що чекало на нього. 

Їдкий сморід забив легені. Тхнуло затхлою водою, кров’ю, нечистотами та солодкуватим тлінням. 

Дзижчали мухи. Пищали та шурхотіли щури та миші. Одна, найнахабніша, пирхнула йому під ноги й вистрибнула назовні. 

На сходах лежала молода красуня. Під її лівою рукою вовтузилось щось, загорнуте у оксамитову чумарку з білим смушковим коміром. 

Гарт мимохіть глянув назад, туди, де лишився труп у самій сорочці. До горла підступив клубок. 

Тихе кректання відлунювало у сходовому прогоні і тануло десь у глибині підвалини. 

Пригнувшись, він, спотикаючись та човгаючи ногами, подолав три сходинки. Наринула паморочлива млость і Гарт схопився за вологу, вкриту мохом, кам’яну стіну. 

Його ледь не знудило, коли з ока жінки виліз величезний павук. 

Він хитнувся, але все ж схилився над згортком, відкинув хутряну вилогу…  

***

Імперія святкувала.

Фейєрверки розривали небо, запалюючи нові зорі. Натовп ревів, веселився, заповнивши головну площу столиці. Двісті років війни – і, от вона, беззаперечна перемога. 

Відтепер ніхто вже не кине їм услід «прийдешні», не прошепоче: «це не ваша земля», не нагадає про минуле, поховане в нетрях Зоряного Мороку. У світі більше не лишилось сили, здатної їм протистояти – Алькар задихався у сталевому ошийнику. Повна експансія.

Настав час поглянути, що ховається за Дмихаючим Морем…

– Ваше величносте! –  розпанахав повітря гортанний крик, затьмаривши гомін святкувань.  – Ваше величносте! 

На балкон, зашпортуючись у плащі, вибіг захеканий хлопчина-кур’єр і впав на коліна, втискаючи лоб у мозаїку.

Вартові зреагували миттєво – зімкнулись щитом, бластери навелися просто в голову посланцю.

Імператор навіть не обернувся, тільки повів пальцями, мов змахуючи муху:

– Що там, Іреле?

Від трону відступив радник, що завжди тримався в тіні трону. Це був лисий чоловік низького зрості з темними, наче смерть, очима і блідим, як у мерця, обличчя, неприродність якого підкреслювалась звичкою носити чорне вбрання.  

– Говори! –  кинув він до хлопчини, тихо, без тиску, наче знебарвленим голосом. 

– Перев…вали впали. Первородні… – Імператор скривився, почувши слово, що сьогодні мало зникнути остаточно. – відступили з...за Бар’єри… 

– Омрісті? Ург їх знищив. Там не лишилося жодної душі, – Його Величність Грегор П’ятий кинув гострий погляд на радника з питань безпеки.

– Саме так, ваше величносте, – Ірел знітився, зіщулився, наче змалішав ще на півголови.

– Скільки вціліло?