Розділ 5. Одержимість

1 рік тому

Він сидить на дивані у моїй вітальні — такий усміхнений, такий сяйливий, що я навіть не можу підібрати іншого слова. Якщо Макс щось і вміє, то це знаходити підхід до різних людей. І чомусь він вважає, що зі мною потрібно бути саме таким.

Я вже знаю, чого він хоче. Півгодини тому мені вже телефонувала Вероніка. Вважає мене своєю подругою. Бідна наївна дурепа. Я дружу з усіма дівчатами Макса. І жодна з них за всі ці роки не відчула моєї нещирості. Хоча до деяких я й справді відчувала цілком щиру симпатію. З ними було цікаво спілкуватися, але я намагаюся нікого не впускати у своє життя.

Вероніка, щоправда, не належала до тих, із ким було цікаво. Захоплена дурепа, яка уявила, що Макс — то її лицар у сяйливих обладунках. Навіть якщо це й так, не варто мати ілюзії щодо благородства лицарів — достатньо просто добре знати історію.

— Послухай, Максе, можеш перейти одразу до справи, — кажу я. — Ти хочеш якийсь час пожити в мене, бо посварився з Веронікою, а йти з поклоном до Андрія — це вище твоїх сил?

— Саме так, — сяє усмішкою Макс. — А що, ця дурепа вже встигла тобі подзвонити й поскаржитися на життя?

— А може, я сама здогадалася?

— Це навряд чи. Ти в мене, звісно, розумна дівчинка, але не телепатка. Чи я чогось не знаю?

— Обійдемося без загравань, гаразд? Ну окей, можеш поки пожити в мене. Але одразу домовимося — дівок не водиш, за собою прибираєш самостійно, одяг відносиш у пральню. І готувати для тебе я теж не збираюся.

— А це ми ще побачимо, — широко усміхається Макс. Мій навмисне суворий тон його явно не обдурив.

— І особисті кордони не порушувати!

— Що?

— У мою кімнату, кажу, не заходь. Зрозумів?

— А, ну як скажеш.

Моя суворість нікого не обдурить. У глибині душі я відчуваю, що це — той шанс, на який я так довго чекала. Відтоді, як уперше його побачила.

***

Моє життя ніколи не було яскравим і насиченим подіями. Вимогливі батьки розглядали мене як свій інвестиційний проєкт. Вони постійно намагалися мене вдосконалити. Кожен мій недолік обговорювався на сімейній раді, а за його викоріненням стежили дуже пильно.

Якось мама сказала мені:

— Вибач, але я змушена так чинити. Краще я буду помічати твої недоліки та виправляти їх, поки це не зробив хтось інший. 

— Але нащо? Чому взагалі мене має цікавити чужа думка?

— Ну, люба, подумай сама. Зовнішні дані в тебе більш ніж скромні. Тобі буде складно вдало вийти заміж, якщо ти не попрацюєш над собою. І навіть в цьому випадку я б на твоєму місці не розраховувала на щось справді серйозне. 

Я думала, що давно вже перестала вірити маминим словам. Я побудувала власне життя. Але Макс на дивані посміхається саме так, як посміхаються людям, яких не сприймають всерйоз — і це повертає мене в ті часи, коли мати ще грала важливу роль. 

Що ж, вона мала рацію. Довелося багато працювати. І кожен мій промах, кожна помилка розбиралися доти, доки в мами були на це сили. Вважалося, що так чинять заради мого ж блага.

І я старалася, дуже старалася. Мені так хотілося порадувати батьків! Але мама приходила з роботи втомлена, незмінно в поганому настрої. Її ніщо не радувало, а всі мої спроби налагодити з нею стосунки незмінно її дратували. Батько був поблажливішим, але й він не прагнув тепліших взаємин. І це стосувалося не лише мене. Дивно, але мама й тато завжди трималися одне з одним ввічливо, приязно, але справжнього тепла в їхніх стосунках не було.

Вони могли разом піти в кіно чи театр, у гості до спільних знайомих або на моє шкільне свято. Але вони не гуляли разом, не обіймались на дивані перед телевізором — як це показують у фільмах. У мене був маленький життєвий досвід, заснований на кіно й книжках, і ще трохи — на розповідях однокласниць. Але я все одно розуміла, що так бути не повинно. Навіть чаювання в нашому домі проходили в якійсь формальній атмосфері, з порожніми світськими бесідами. Я ніколи не бачила, щоб вони цілувалися, вони не вигадували одне одному лагідних прізвиськ, у них не було жартів і історій, зрозумілих лише їм двом. Очевидно, свій шлюб вони теж розглядали як проєкт.

Я так хотіла колись мати самі такі власні жарти і історії. Спочатку було байдуже з ким, але потім з'явився Макс.  Мені навіть здавалося, що в нас були саме такі спільні жарти і навіть власні традиції. Але з роками я зрозуміла, що ми з Максом ставилися до цього по-різному. 

У нас була гра — він показував мені новий фокус першій, ще до камери, до глядачів. «Ти мій найчесніший критик», — казав він. Я пишалася цим. Не відразу зрозуміла, що «найчесніший критик» — я просто його безкоштовна фокус-група. 

Так усе й тривало. Аж поки мені не виповнилося 18 років. Тоді я отримала у спадок від двоюрідної бабусі невелику квартиру й суму, достатню для того, щоб жити самостійно. Батьки ще встигли наполягти, щоб я вступила до обраного ними інституту. Але надалі я постаралася звести їхню присутність у своєму житті до мінімуму. Це був перший і, мабуть, останній бунт у моєму житті. Розчаруванню мами не було меж. Батько поставився до всього з властивою йому байдужістю. Його власна наукова кар’єра була для нього набагато важливішою, а його якраз запросили попрацювати в Німеччині. Тож, гадаю, у глибині душі він навіть був радий моєму маленькому бунту.

Університет я, щоправда, кидати не збиралася. Освіта завжди входила в мої плани, навіть якщо економічна спеціальність мене не приваблювала. А потім з'явився Макс, і я вже не змогла б кинути навчання.

У той момент, коли він дістав монету нізвідки, і моє серце пропустило удар, я потрапила в пастку. Тоді я дивилася на його посмішку, і світ навколо мене кудись зникав. Не було більше ні коридору, ні університету, ні міста з його вулицями. Зникли літакі у небі та кораблі на рейді. Зникли джунглі Амазонії, полярні льодовики та африканські пустелі. Можливо, десь там, у глибинах космоса все ще летів «Вояджер», але і в цьому я не була впевнена. Існував тільки він, власник найгарнішої посмішки у світі.