Розділ 3. Одержимість. Шоу

Вересень 2019 року

   Ніколи не думала, що це буде так легко. Дивлюся на Макса, але більше не бачу хлопця, якого я стільки років кохала. Його гарне обличчя змінюється на очах. Від самовпевненості до розгубленості, як виявилося, шлях короткий. А зараз розгубленість змінюється панічним страхом. Риси здаються дещо розмитими, яскраві зелені очі тьмяніють. 

Чого ж він так боїться? Залишитися на самоті, бо зрозумів, що я зараз піду і не повернуся. Чекаю, що почне благати, але ні. Макс вже сказав все, що хотів і розуміє що ніякі слова нічого не виправлять. Я навіть тішуся, що в ньому залишилось хоч трохи гордості, бо страх вже зробив його якщо не жалюгідним, то дуже близьким до цього стану. Дивовижні метаморфози відбуваються з людиною, яка боїться. І ще дивніші зміни з тим, кого ти перестаєш кохати. 

Звісно, щоб відчути ці зміни треба дуже добре знати людину.  Ми провели разом шість років. Були друзями, діловими партнерами, навіть коханцями. Я добре я знаю Макса? До найменших дрібниць. А ось він, гадаю, вперше побачив мене по-справжньому.    

Я більше не кохаю його, але й ненависті не відчуваю. Зараз Макс став просто перешкодою на моєму шляху, бар'єром, який треба подолати. Життя дивовижне, і звільнення приходить тоді, коли на нього більше не чекаєш. 

3 роки тому

Ця ідея виникла в мене раптово. В нашому тріо головним креативником все ж був Андрій. Я грала ролі другого плану. Мала організовувати чергові походи своїх лицарів. Деякий час була просто асистенткою ілюзіоніста. Зараз вважається, що я — менеджер каналу, Андрій — директор шоу, та мені здається, що все це не зовсім відповідає дійсності. Адже я організовую поїздки, відповідаю за зйомки, слідкую за графіком виступів, домовляюся з клієнтами, займаюся просуванням у соцмережах…

Мені все це подобається, я не жалкую, що обрала таку кар’єру. Андрій не обманув мене, коли пообіцяв, що я стану дуже близькою до Макса. Ба більше, я стала людиною, без якої він не може обійтись, навіть коли сам не готовий це визнати. 

Звісно, для цього довелося багато працювати. Канал Макса та його шоу зараз приносять непоганий прибуток, але й ми викладаємося на повну. За рік після старту ми переїхали до столиці, орендували офіс, поступово зібрали команду. Макс вважає, що все це завдяки його зусиллям, і частково він має рацію. Андрій вважає, що це все завдяки його геніальним ідеям. Що ж, і в цьому щось є. А я… Ну, я приношу їм ранкову каву і дозволяю думати, що вони генії. 

Зрештою, Макс завжди любив приписувати собі чужі досягнення. Пам'ятаю, як на третьому курсі нас поставили працювати над спільним проєктом. Звісно, я була у захваті, бо гадала, що буду більше часу проводити з Максом. Але він, здавалося, взагалі не був зацікавлений в тому, щоб хоч щось робити. В нього завжди знаходилися якісь невідкладні справи. Тож проєкт я робила сама. 

Перед семінаром, на якому ми мали проводити презентацію, я останній раз переглядала слайди і всі необхідні матеріали. У той час як Макс безтурботно відкинувся на спинку стільця, залипаючи у телефоні. 

— Ти хоч текст читав? — запитала я, бо завжди боялася публічних виступів, і ми домовилися, що від нас двох говоритиме Макс. 

— Розслабся. Буду імпровізувати, раптом що,— усміхнувся Макс. — Дивися і вчись. 

Коли прийшла наша черга, Макс впевнено вийшов уперед і за кілька секунд захопив увагу аудиторії. Він жартував, грав словами, сипав термінами, просто періодично дивлячись на слайди. А я сиділа за партою, стискаючи папку з підготовленим текстом і відчувала захоплення й роздратування водночас.

Так у нас все і шло. Я працювала, Макс імпровізував. Спочатку всі номери ми воліли знімати просто на міських вулицях – так роблять багато початківців ілюзіоністів. Але урбаністичний пейзаж почав набридати глядачам, і ми почали шукати незвичні локації. Наш оператор Роман, який рідко втручався у творчі плани, запропонував знімати на фоні «заброшок» – ну, знаєте, в кожному місті є такі місця – будинки, призначені під знесення, закинуті виробничі цехи тощо. І публіці ця ідея сподобалася. Андрій почав підбирати варіанти складніших трюків, для яких міг знадобитися такий антураж – трохи таємничий і водночас моторошний.

Так ми з Романом стали шукати місця, придатні для зйомок. Перше шоу ми проводили під дахом недобудованого льодового стадіону, покинутого з найбанальнішої причини – через брак грошей на будівництво. Ми позиціонували це як імпровізований виступ у прямому ефірі. Насправді ж він був добре підготовлений, хоча фокуси й справді були прості. Ми вели трансляцію, і прихильники Макса стікалися до цієї недобудованої арени з усього міста. Зрозуміло, шоу в якийсь момент довелося згорнути, бо воно привернуло увагу поліції. Але загалом виступ удався, і донати текли рікою. Ну так, Макс і Андрій не соромилися просити у фанатів гроші на підтримку каналу, а я займалася легалізацією цих коштів.

Ще один виступ був у закинутій лабораторії. Міська легенда розповідала, що колись тут вивчали віруси й випробовували вакцини. Ходили чутки, що лабораторію залишили в страшній паніці, поспіхом, нібито покинувши все обладнання і навіть пробірки з небезпечними вірусами просто на столах. Разом із медичними картами та журналами.

Насправді нічого такого там не було. Це була закинута лабораторія, що вивчала склад грунтів та грунтових вод. Якщо якесь обладнання й залишили, то його дуже швидко винесли звідти любителі легкої наживи. Пробірки й реактиви вони справді побоялися брати. Але пробірки були порожні, реактиви – загальнодоступні, та й термін придатності у багатьох давно минув. Документація теж лишилася – якісь бюрократичні папери, що взагалі ні про що не говорили непосвяченим.

Ми заздалегідь готувалися. Я знайшла на блошиному ринку реквізит. Переважно старі колби та реторти максимально зловісного вигляду. За допомогою чайної заварки зістарила звичайну облікову книгу, яку сама ж і заповнити якимось звітом про експеримент, що вийшов з-під контролю (текст взяла з фантастичної книги радянських часів). Все було готово. І почали ми з невеликого фокусу з фіолетовим димом, який підіймався над порожньою колбою, варто тільки було Максу взяти її в руки. Насправді ефектне полум'я, іскри та дим створювала реакція порошка алюмінія з краплинами йоду. Каталізатором при цьому виступала вода.