Розділ 2. Заздрість. Початок

Так я і думав, що цим все і закінчиться. Макс ніколи не міг похвалитися ані тактом, ані делікатністю. І Марго надто наївна та закохана, щоб зрозуміти, який він насправді. Чи може не надто розумна… Хоча коли це закохані можуть об'єктивно оцінювати тих, кого кохають? Щодо Марго — інколи мені здається, що вона значно розумніша, ніж хоче показати. І не така вже м'яка та поступлива, як видається на перший погляд. 

Важко сказати. Вона легко піддається, але і я знаю, куди треба тиснути. Не хочу хвалитися, але на цьому я дійсно знаюся. Я можу бути дуже переконливим. Ха, сьогодні я сам майже собі повірив — такий собі ботан, який майже освідчився в коханні. 

В іншому житті — можливо, можливо… Марго дівчина приваблива, звісно, якщо вам подобається такий тип. Середнього зросту, струнка, з приємним обличчям — не надто гарним, але виразним. Руде волосся, сірі очі, які інколи здаються надто сумними і мудрими — особливо для її віку. Та Марго чомусь вважає себе зовсім непривабливою, постійно в собі сумнівається, і саме тому вона ідеальна кандидатура для мого плану. 

Чи була у вашому житті справжня ненависть? Це більш могутня і більш рідкісна сила ніж справжнє кохання! Те відчуття, коли ви ненавидите людину так, що це не можливо навіть висловити? Якщо так, то ви мене зрозумієте.

Хтось, мабуть, скаже, що це все через заздрість. Але гадаю, що все набагато глибше та складніше. Я люблю Макса, я не можу його не любити, я щиро ним захоплююся. І водночас ненавиджу. Він яскравий, харизматичний, через це йому багато чого сходить з рук. І практично все, що він має, він отримав саме через свою харизму. А мені завжди доводиться багато працювати, аби чогось досягти. 

Я знаю, що кажу. Макс — мій зведений брат, мій друг і мій ворог. І ще конкурент, який змагається зі мною за увагу матері. «Та зрозумій, Андрійку, він ріс без матусі, йому дуже важко». 

Ви, мабуть, думаєте, що я ненавиджу вітчима? Але ні, в мене з ним склалися непогані стосунки, можливо, не такі теплі, як у батька з сином. Але ми з ним були майже друзями. Вітчим був хорошою людиною, розумним, добрим та справедливим чоловіком. 

Макс ані трохи на нього не схожий. Там, де його батько зберігав би спокій, Макс завжди зривається на крик і миттєво починає звинувачувати інших в усіх своїх невдачах. Вітчим завжди був доброзичливим. Макс — тільки тоді, коли йому щось треба від людини. 

У нас з ним якось одразу не склалося. Макс ставився до відмінників з незрозумілим мені презирством. А до мене — так особливо, мабуть, тому, що спочатку батько казав йому брати приклад у навчанні з мене. 

Раптово згадую наші шкільні роки.

— Андрійко, ти знову весь у чорному? — голос Макса перекриває гамір коридору і звучить як завжди зухвало. — Хтось помер? Може, твоя репутація?

Учні, що проходять повз нас, починають посміхатися. Дехто зупиняється в очікуванні розваги. А декому просто подобається Макс. Він вміє притягувати погляди — високий хлопець з гарним обличчям і усмішкою, в якій чарівність перемішується з отрутою. 

Я мовчу. Стискаю ремінець наплічника і намагаюся пройти повз, ніби нічого не чув. 

— Малий, не ігноруй старшого брата. — Макс хапає мене за плече. Наче братськи, наче дружньо, але хватка в нього залізна. 

— Зведеного, — відповідаю я тихо, але твердо. — І ми з тобою однолітки. 

— Нащо ті подробиці? В школі всі знають, що ми брати. Просто я нормальний, а ти — як з серіалу про психологічні травми і колумбайн. 

Двоє наших однокласниць пирскають сміхом. Я не дивуюся, називаю такі речі «ефектом Макса». 

— Може, вже досить? — питаю я. 

Макс усміхається: 

— Не ображайся, малий, це ж просто гумор. А на нього ображаються тільки природжені жертви. Ти ж не жертва, правда? Бо жертви завжди є спільниками, вони самі в усьому винні. 

Ця фраза надовго засіла в моїй голові. Ми ще побачимо, хто тут жертва. У дитинстві Макс часто висміював мою любов до настільних ігор. Він так і не зміг зрозуміти, що саме мені в них подобалось. Можливість бути майстром гри. Стратегом, сценаристом, який може знайти місце для будь-якої фігурки, спланувати ходи та сюжетні повороти для кожного гравця ще до того, як вони зрозуміють, що відбувається. Хіба жертви так поводяться?