Розділ 1. Одержимість. Початок

6 років тому

Вітер був вже по-осінньому прохолодним, але сонце  – яскравим, наче влітку. Тільки сьогодні спеки не відчувалося, а сонячні промені лагідно торкалися обличчя. У безтурботно синьому небі – ні хмаринки, стіни старої Одеси – прикрашені багряним мереживом виноградного листя. А жовті листочки акацій встилають асфальт під ногами. Осінь уваю неймовірно гарною тут, на півдні. Але того дня мені було не до цієї краси. 

Після вчорашньої вечірки я не пішла на лекції. Мені здавалося, що всі знають про нас з Максом. У кращому рана мене чекають співчутливий шепіт а погляди. У гіршому – цинічні жарти та цілковито заслужені кпини.  Тому я просто гуляла містом і намагалася вирішити, як жити далі. Зробити вигляд, що нічого особливого не трапилося? Вигадати якусь дрібну помсту?

Я йшла бульваром, не звертаючи уваги на красу осіннього міста. Іншого дня я б неодмінно зупинилася, щоб помилуватися незвичайним синім кольором моря. Такого вона набуває тільки восени, перед тим як стати по-справжньому Чорним. Але зараз було не до цього. 

Подумки я постійно поверталася до подій вчорашнього вечора. А у голові лунав сміх Макса і його глузливе:: «Ну що ти вигадуєш, секс — це навіть не привід для знайомства. Я отримав задоволення, ти, звісно, теж, та й розбіглися. А ти поводишся так, ніби я обіцяв кохати тебе вічно».

Звісно ж я сподівалася на те, що він у мене закохається. Сподівалася з першого дня нашого знайомства. Я пам'ятаю його так, наче все було тільки вчора, хоча вже три роки минуло. 

Осінній ранок першого вересня. Хол економічного університету гуде, як вулик: сотні першокурсників із анкетами в руках шукають свої групи. Я стою трохи осторонь, чекаю дівчат, з якими вже встигла познайомитися і намагаюся не привертати зайвої уваги.

— Ей, тут збирається група маркетинг-17? — приємний голос вириває мене з роздумів.

Підвожу очі. Переді мною стоїть хлопець, який ніби зійшов з афіші ромкому. Привабливий, з безтурботною посмішкою та веселими вогниками в зелених очах. В руках він тримає аматорську відеокамеру.

— Здається, тут… — Ніяковію, бо ніколи раніше таких не зустрічала.

— Клас. Я Макс, — він простягає руку. — А ти?

— Марго.

— Дуже приємно. — Він перехоплює мій погляд. — А камера то для блога. Починаю студентське життя і хочу створии блог. Тільки ще не вирішив про що саме. 

Він відпускає мою руку, і я тіоьки зараз розумію, що весь цей час та і простояла, не віднявши її. А Макс вже дістає з кишені монету.

— Хочеш фокус?

Перш ніж встигаю відповісти, Макс підкидає монету, ловить і стискає кулак.

— Гадаєш, тут чи тут? — він показує ліву та праву руки.

— Праворуч? — питаю невпевнено.

Макс відкриває обидві руки — порожні. Потім усміхається й нахиляється ближче:

— Дивись уважніше.

Він легенько торкається мого плеча, і дістає монету звідкись за моїм вухом. 

— У тебе талант — притягувати дивовижні речі.

Я відчуваю, як моє серце пропускає удар. Уперше за ранок посміхаюсь і розумію, що закохалася в одногрупника з першого погляду. Як це банально!. Макс повертає монету в кишеню й додає:

— Я придумав назву каналу — “Risk&Chill”. Якщо будеш у кадрі — не лякайся. Усе класно.

І вже за мить він розчиняється в натовпі, а я залишаюсь з відчуттям, що нічого в моєму житі вже не буде так, я раніше.

***

Зараз цей спогад був зовсім недоречним. Треба було якось заспокоїтися, подумати про те, що робити далі. Для мене завжди перевіреним засобом від сумних думок була кава, тож я вирішила зазирнути в улюблену кавярню. Осінній день був досить теплим, і я влаштувалася на літній терасі. Звідти відкривався чудовий краєвид. Я милувалася портом — деякі вважають, що він тільки псує вид на море, але особисто мені подобається його краса — не природна, але так би мовити технічна. Я саме думала про це, коли почула знайомий голос:  

– Дозволиш скласти компанію?

А ось і Андрій, мій однокурсник і зведений брат Макса. Високий, але якийсь недоладний. Бліде обличчя з тонкими рисами і високими вилицями, холодні сірі очі ховаються за стильними окулярами. Вроджена елегантність, що поєднується з педантичністю та повною відсутністю почуття гумору. Остання людина, з якою я зараз хотіла би спілкуватися. Але ввічливість завжди була моєю слабкістю, тож я просто мовчки кивнула у відповідь. 

– Бачу, що ти трохи не в гуморі, – вів своє Андрій. Я не знала, що відповісти, тож мовчанка тривала. Розуміла, що можу здаватися зарозумілою, але підтримувати бесіду не хотілося. 

– А давай зробимо так: я замовлю тобі ще латте, і ти мені розповіси, що трапилося і чим тебе образив мій брат. Не стримуйся, я і без тебе знаю, який він козел. 

Дивно, що Андрій ще нічого не знає. З іншого боку, навряд чи я настільки комусь цікава, щоб плітки вже встигли поширитися. Просто чергова дівчина, яку Макс кинув. Раптом я зрозуміла, що мені таки хочеться виговоритися, а тут і доброзичливий слухач під боком, тож я розповіла свою історію, і сама здивувалася, якою банальною вона здається. 

Розповіла, як вперше побачила Макса, як закохалася в його усмішку. Це було легко, в нього були закохані майже всі першокурсниці. І всі розуміли, що шанса на нормальні стосунки з ним нема. Не розуміла цього лише я. Або не хотіла розуміти. Навіть зараз, після того, що він мені сказав, я майже ненавиділа його, але все одно хотіла би бути з ним.

Андрій слухав уважно і дивився із співчуттям. А потім сказав: 

– Ніколи не міг зрозуміти, що ти в ньому знайшла, якщо чесно. .

– Я і не думала, що ти зрозумієш..

– Та я і намагатися не буле. Але я бачу, що тобі потрібна моя допомога. І я би міг допомогти тобі — не обіцяю, що він в тебе закохається, але так, ти завжди будеш поруч  з ним. 

– А тобі це навіщо?

– Скажімо так, я сподіваюсь, що коли ти побачиш достатньо, ця твоя одержимість швидко мине, і ти зрозумієш, що Макс не вартий твоєї уваги. І ось тоді, коли ти перестанеш дивитися на нього, ти побачиш когось іншого, і можливо це буде той...