Розділ 2. Повінь.

Хлопець із травинкою в зубах дрімав у тіні двох великих дубів. Їхні крони були такими густими, що сонце майже не пробивалося крізь листя.
— Не спати, — дівчина ущипнула його.
Він відкрив одне око і глянув на постать, яка стояла над ним. Дмухнув вітерець, принісши з собою запах весни, а весна в цих краях пахла яблуневим цвітом. «Як же я люблю цей запах», — подумав про себе Левко і одразу зашарівся.
— Тепер моя черга бити байдики, — продовжила дівчина.
Потерши око, все ще позіхаючи, він промовив:
— А я й не бив…
— Ага, я бачу, — посміхнулась вона. — Так не бив, що аж розлігся на сирій землі, — голос Ганнусі посерйознішав.
Хлопець встав, обтрусився і легенько, наче бʼючи, доторкнувся травичкою до її носика.
— Ну не злись ти, — усміхаючись, сказав він.
— А я і не злюсь.
Дівчина притулилася до стовбура дуба, кора якого була груба і потріскана.
— Просто тепер твоя черга, — позіхаючи, додала Ганнуся і спустилась на землю.
— Сира земля ж, — кривляючись, посміхнувся Левко.
— Не будь як моя матінка, — її голос звучав так, наче вона уже говорить зі снів.
Хлопець кинув на дівчину ще один погляд, розвернувся і пішов у сторону стада. Левко не любив пасти корів, як і поратись на городі — все це для нього здавалось нудним, не те, що полювання. Але тато цього разу був зайнятий тим, що допомагав мамі. «Ех», — зітхнув Левко. «Добре, що Ганнуся тут», — він вмить налився червоним, соромлячись власної думки. Обернувся ще раз: дівчина уже спала, він видихнув.
Коли сонце пірнало за горизонт, а місяць був уже на небі, над Левком і Ганнусею пролетів табун круків. Хлопець лише провів поглядом круків, що перелітали поміж віковічних дубів — старих стражів Тепличного. Шум зграї, що перекаркувалась, немов сварячись, налякав худобу. Корови уже були готові рванути повз ті дуби прямісінько до села.
— Тихо, тихо, — лагідно промовила Ганнуся.
Левко уже знав, що ніхто з них нікуди не побіжить.
— А вони тебе люблять, — усміхаючись, заговорив він.
— Не починай, — закотивши очі, штуркнула Левка в плече.
Він тільки засміявся і погнав худобу до села. За дубами їх чекали поля, які пахли свіжою землею. На них, як мурашки, порались люди, перегукуючись час від часу. Левко став, розкинув руки широко, як для обіймів.
— Ох, як я люблю весну. Цей запах, — вдихнув глибоко, — цей вид.
— Ще б ти любив працювати, — хихотнула дівчина.
— А що, я не працюю? — обурився він.
— Працюєш, працюєш…
Розсміялась дівчина і побігла дорогою прямісінько до річки Теплиця, до якої прилягало їхнє село. Тому його і назвали Тепличне. Поки Левко ще вагався, за дівчиною побіг табун корів. Левко навіть не здивувався. Худоба завжди слухалася Ганнусі. Можливо, тому дівчина найчастіше випасала їх. Вирвавшись із думок, Левко почав наздоганяти їх дорогою, махаючи батькам, поки ті гнули горба разом з іншими на леваді. Коли вони добігли до річки, уже темніло. Задихані й спітнілі, обидвоє підійшли до річки, щоб напитись і умитись.
— Мабуть, на дощ, — сказала і продовжила вмиватись.
— Що на дощ? — витираючи лоба рукавом, перепитав Левко.
— Жаби квакають, — вона підійшла і притислась до його грудей.
Хлопець заціпенів, аж раптом волога почала стікати по його грудях, і тут до нього дійшло: «Вона витерла своє обличчя об мою сорочку».
— Дякую, — сказала Ганна і дзвінко засміялась.
Він так і не відповів їй, розгубивши всі слова, а пізніше, згадуючи цей момент, не раз перебирав словами, що він міг їй відповісти. Може, щось уїдливе, смішне, а може… Ні, так далі він не заходив.
Крик круків ще довго лунав над Тепличним, відбиваючись луною понад пасовиськами й аж до левад, де люди ще гнули спини над землею. Цей крик потривожив Ярину, що працювала разом із рештою на полі. Почувши його, вона підняла свою сиву голову вгору й приклала руку до зморшкуватого лоба, щоб сонце не засліплювало її зелених очей.
— Не до добра це, — зітхнула вона.
— Про що це ви? — ввічливо перепитав статний чоловік у солом’яному капелюсі. Рукави його полотняної сорочки були закочені по лікті.
— Круки, — не відводячи погляду, відповіла вона.
— Так то все байки, — відмахнувся Данило.
— Данило! — гаркнула на нього його дружина Марія: худа, жилава жінка з русою косою під зсунутою на потилицю хусткою. Погляд її голубих очей був колючий, мов голки.
— Мовчу, — розплився в усмішці й продовжив роботу.
Дружина ще мить дивилась на Данила та продовжила поратись на леваді у брудному від землі білому фартусі.
Ярина тільки й зітхнула, промовляючи про себе:

О, богиня Арієс,
Мати всіх матерів,
Та, хто береже всіх жінок,
Та, хто оберігає домашнє вогнище,
Захисти нас
Та даруй нам свою милість.

Данило глянув на неї, скривив губи та продовжив працювати. Працювали вони допоки, ближче до вечора, примхлива весна, яка давалася взнаки цього року, змінюючи теплий вітерець тим, що викликає сироти, принесла із собою чорні важкі хмари, які повільно повзли небом, заганяючи людей з левад додому. Люд був тільки радий цьому, вигукуючи:
— Кожному своє: нам відпочинок, посіву — земля і дощ.
— А після посіву закотимо гулянку! — вигукнув радісно Данило. — Таку, щоб Арієс благословила нашу землю на врожай.
Марія підійшла до нього, взяла його за руку і стиснула, та він тільки розтулив уста та відповів їй поцілунком в щоку, від чого вона трохи умʼякла.
— Надіюсь, наш Левко не потрапить під дощ, — мʼяко промовила вона.
— Якщо і попаде, не думаю, що він засмутиться, — вишкірився він.
Марія якусь хвильку дивилась на нього з нерозумінням.
— Данило, — забурчала вона.
Ярина дивилась на них збоку і не могла натішитися цій сімʼї. В памʼяті її виринули спогади, болючі і водночас приємні. Чоловік, який приніс свою кохану дружину до неї, щоб вона змогла допомогти Марії народити малого Левка. Їхні очі були сповнені надії, а після — радості. І зараз вони не змінились.
Ввечері, зібравшись вдома за столом, Марія наповнила миски своїм чоловікам пшеничною кашою зі шкварками.
— Левку, йди перевдягнися, ти весь мокрий, — наказала вона.
Хлопець мовчки пішов переодягатися.
— Слово мами — закон, — уколисто кинув йому в спину тато.
— Хтось зараз отримає ложкою, — з посмішкою махнула дружина ложкою.
— Не бий, не бий, — підняв руки вгору чоловік.
— Налити компоту? — лагідно запитала Марія.
— Та ні, я сам.
Поклавши руки на коліна, піднявся Данило і пішов до шпаргату, де панував компот з сушених яблук у чані.
— Будеш ще… — не договоривши, Данило з тривогою вигукнув. — Горить! — вийшло нерозбірливо, змішавшись із попереднім словом.
— Що? — не зрозумівши, перепитала жінка.
— Горить! В селі щось горить.
Поспіхом накидаючи щось на плечі, Данило вибіг з відром у руках. Марія, яка не одразу зрозуміла, отямившись, гукнула Левка, щоб той збирався хутчіш. Пізніше вони побігли за Данилом. В селі горів амбар, де люди, які не мали власного, зберігали зерно. Чим ближче вони були, тим сильніше дим перчив у горлі, заставляючи кашляти всіх, хто прибіг на поміч.
— Беріть, — простягнув він їм шматки власної сорочки, — намочіть їх та одягніть, — наказав Данило.
— Добре.
Прудко взяла з його рук дві шмати і побігла до кладки, де всі перуть одяг.
— І ви, народе, накиньте якусь шмату на обличчя! — вигукнув він до натовпу. — А ти, Левку, допоможи мамі та решті, — вказав він пальцем на натовп, який метушливо бігав від кладки.
Левко хотів заперечити, хотів бути поряд, гасити палаючий ангар, а не подавати воду, але батько уже з відром побіг.
— Бери порожні відра, — почувся задиханий знайомий голос позаду, — допоможи нам.
Голос належав Всеволоду, хлопцю, який ріс без батька і якого навчав його тато мисливству. Старший та вправніший. Левко глянув, прицмокнув, взяв порожні відра та побіг за Всеволодом. Біля річки були юнаки та дівчата, а найголовніше — була вона, Ганнуся. Хлопець на мить зрадів, забувши про вогонь, та щойно йому подали повне відро, він побіг туди, звідки дорослі уже бігли до палаючого ангару.
— Ще й як на біду, одразу після дощу.
— Як так?
— Його хтось підпалив!
Левко біг задиханий із відрами повз старих і думав: «Та яка уже різниця, краще б допомогли». З кожним новим відром йому ставало все важче і важче. «Як добре, що я не там».
— Перепочинь, — із жалістю сказала йому мама.
— Пізніше, — відмахнувшись від пропозиції, узяв наступне відро.
Зрештою амбар загасили, дехто плакав над втраченим, дехто просто стомлено курив люльку, а Левко просто хотів лягти прямо тут, на землю.
— Молодець, — коротко похвалив його тато, обійнявши його збоку, наче відчуваючи, що того ледве несуть ноги.
— І ти молодець, — Данило поклав руку на голову Всеволода. — Всі молодці! — гукнув він.
Народ стомлено загудів щось йому у відповідь.
— Треба буде знайти причину, чому так сталось, — твердо додав він.
На наступний день зі сходом сонця Данило разом із Кудлатим (так звали їхнього собаку) стояли біля горілого ангару. Вітер, який ще не встиг нагрітися від весняного сонця, дрижаками пройшов по спині Данила.
— Бррр, — сонливо глянув на собаку, — що, друже, давай спробуємо знайти винного.
Собака опустив голову і почав бігати слідами, яких було багато після вчорашнього вечора. Майже всі сліди належали односельцям та вели їх до їхніх хат. Тільки один слід повів до лісу за селом. Данило з Кудлатим з азартом бігли його слідом, допоки той не зник, залишивши після себе ледь відчутний запах, який перчив у горлі. Азарт Кудлатого швидко випарувався з ударом перченого в ніс.
— Що, друже, — поклав руку псові на морду, — далі ти безсилий?
Кудлатий наче на підтвердження почав безупину чхати.
— Зрозумів, — ледь помітно повів бровою, — ну то пішли додому, будемо снідати.
Без особливого азарту повертаючись, Кудлатий неодноразово чхав.
— Захворів? — турботливо запитав Данило.
Собака, що біг кругами поряд, лиш підняв морду, чхнув і знову відбіг кудись.
— Давай додому, будемо їсти!
Кудлатий не відповів і продовжив бігти з опущеною мордою. Данило глянув на нього з нерозумінням. «Ми ж тут були уже. Може…» Відмахнувшись від зайвих думок, Данило попрямував додому. Зголодніє — прибіжить. Щойно він це подумав, як Кудлатий шалено загавкав, відірвавши чоловіка від думок про сніданок. Що там? Данило швидко закрокував, після чого перейшов на біг. Так було знайдено першого бідолаху з повним ротом густої сірої піни, який закляк, тримаючись за горло.
На поховання небіжчика прийшло все село, його спалили пообіді на ватрі серед села.
— Попіл до попелу! Земля до землі! Душа до Ірію! — кидаючи смолоскипи на ватру, промовляв кожен, хто прийшов. Першим був Данило і його сімʼя.
— Кожен, хто народився, — помре, — Данило поклав руку Левку на голову. Хлопець був уже на похованнях, але це було вперше, коли ховали когось такого віку, як його батьки. Вперше, але не востаннє, адже в село з весняним дощем прийшла пошесть, змиваючи попіл все нових і нових ватр.