Розділ 1. Степ.

Уже сутеніло. Розпалювати ватру довірили наймолодшому, бо кожен з мандрівників мусив уміти це робити. Марко затиснув поміж ніг суху гілляку й заходився шкребти ножем деревину, намагаючись настругати якомога дрібніше — щоб та спалахнула від найменшої іскри кресала. У його руках був ніж зі срібним руків'ям, а на лезі — вигравіюваний полин. Микита мовчки дивився то на руків'я ножа, то на те, з якою потугою Марко орудував ним.
— Звідки він у тебе? — зрештою запитав Микита.
Остап, який спостерігав за хлопцем згори, пустив перший клубок диму, тримаючи в руках люльку, на якій красувався червоний мак. Цей візерунок невідомою силою тягнув до себе погляд Марка, тому він і не одразу розчув запитання, яке щойно прозвучало.
— Що?
Хлопець затріпотів очима, намагаючись зрозуміти, про що його запитують.
— Ніж, — стеблом трави вказав Микита, — звідки він у тебе?
— Ну… — зачухав він потилицю. — Дістався у спадок.
— Зрозумів, — інтерес Микити погас, наче і не було його.
— А я то подумав, як це колекціонер не вміє розкласти вогонь, — прогугнявив Павло, кремезний чоловік, який дивився на хлопця з недовірою ще з першої їхньої зустрічі. Він одразу не сподобався Марку — вічно невдоволений воркотун.
— Хто?
Розгублений погляд Марка бігав від Павла до Остапа з надією, що хтось йому пояснить.
— Той, хто дав тобі ножа, не розказав, для чого він? — інтерес Микити розпалився з новою силою.
Хлопець розплився в усмішці, як учень, що нарешті вгадав правильну відповідь.
— Ним можна вбити мавку… — на мить затих, а потім стишено додав: — Або привласнити її силу, запечатавши її.
І тут Остап не витримав, вибухнувши сміхом. Він був настільки сильний, що чоловік аж подавився димом. В кутиках темних, як ніч, очей Остапа проступили дві сльозинки, маленькі, мов роса. Він не стримував сміху, навпаки — викашлював. Павло й Микита перезирнулися між собою, а Марко лише зашарівся й опустив голову.
— Поясни, Остапе, — звівши брову, вимогливо глянув Павло.
— Так ось чому я знайшов тебе в обіймах мавки, — Остап не переставав хихотіти. — Ще б мить — і вона б обдарувала тебе поцілунком, — театрально додав він.
Микита і Павло з жахом глянули на Остапа, після чого перевели свій погляд на хлопця, червоного як буряк.
— Ти що, дурний? — не витримав Павло. — Хлопче, що ти собі там придумав?
— Я хотів сили… — прогудів собі під ніс Марко.
Павло розпашів від злості, щось невиразно бурмочучи.
— Навіщо? — спокійно запитав Микита.
— Щоб бути як він, — пошепки сказав, дивлячись на руків'я.
Сміх Остапа стих, чоловік витер маленьку сльозу та сказав:
— Ні сили, ні любові, ні поцілунку.
Між ними запала тиша, Остап без слів нахилився до Марка — черкнув кресалом, і іскри посипались, підпалюючи деревину. Марко підкинув сухої трави й нових трісок. Ватра спалахнула тепліше. Чоловіки почали поволі обступати ватру, Павло взяв із торбини шматок хліба і розломив його на чотири частини, мовчки запропонувавши їх. А довкола співали цвіркуни, роблячи захід сонця ще чарівнішим, запах диму — ріднішим, а черствий окраєць — смачнішим.
— Саме час для хорошої історії, — хитро промовив Остап та поволі опустився на схрещені ноги біля ватри й затягнувся димом. — Існує одне повір'я.
Полум’я відбивалося в темних очах Остапа, поки той мовчки дивився у ватру.
— Що якщо ти хочеш прихильності Бога…
— То принеси йому жертву, — нетерпляче перебив його Павло. — Ми і так це знаємо.
— І чим більше тобі хочеться, тим більша жертва богам, — дивлячись в небо, додав Микита.
— Але чи знали ви, що не всяка сила, яка відповідає людині, — божественна? — роздратовано запитав Остап.
— Знали, — жуючи, сказав Павло.
— Як це, не всяка сила… божественна? — здивовано перепитав Марко.
— Хочеш, розкажу? — на обличчі Остапа з'явилася посмішка.
— Так, — із азартом мовив Марко.
Остап замовк, підкинувши у вогонь кілька трісок. Коли ті весело затріщали, він почав свою розповідь.