Жертва

Залізо зі скреготом вгризлося у щілину між гранітними плитами. Я наліг на лом усім тілом, відчуваючи, як камінь неохоче піддається. Здавалося, ще трохи, один ривок – і двері склепу відчиняться. Але інструмент раптом зісковзнув, викресавши сніп іскор і відщепивши кілька гострих камінців. За інерцією я полетів уперед і з глухим гупанням врізався плечем у стіну.

Зціпивши зуби від тупого болю, я витер піт із чола тильною стороною долоні. Обабіч входу завмерли дві кам’яні статуї велетенських жуків. Їхні лапи були складені у молитовному жесті. Я криво посміхнувся. Комахи впоралися з охороною мерця куди краще за пухких мармурових янголів. До цього склепу, схоже, ще не торкалася рука мародера.

Я знову наліг на лом. Цього разу пролунав сухий хрускіт, і важка плита зі стогоном відійшла вбік.

Зсередини війнуло холодом і пилом. Відставивши ліхтар, я схилився над масивним саркофагом. На його кришці розправив крила велетенський скарабей, а стіни склепу густо вкривав різьблений орнамент із сотень дрібних комах. З кришкою домовини вийшло значно швидше. Вона легко зсунулася, оголивши вміст. На грудях висохлого, обтягнутого пергаментною шкірою небіжчика тьмяно зблиснуло масивне намисто з інкрустованим сапфіром.

Я завмер, не вірячи власним очам. Як таку красу взагалі лишили мерцю?

– Ходи-но сюди, красуне.

Холодна прикраса приємно лягла в долоню. Цього вистачить, щоб заплатити Соломії за її смердючу комірчину на кілька місяців уперед. І ще залишиться, щоб найближчим часом взагалі не думати про роботу.

По нозі щось повзнуло. Спиною пробіг гидливий холодок. Я різко смикнув кінцівкою, струшуючи з себе велику чорну комаху, і з огидою розчавив її черевиком.

Від удару підлога піді мною раптом хруснула.

Зі щілин між плитами вирвалася хмара густого пилу. Я закляк, відчуваючи, як опора під ногами починає повільно просідати. Погляд гарячково метнувся до виходу – чи дострибну? Відстань здавалася переборною. Я напружив м'язи для ривка, але щойно вага тіла змістилася, підлога з оглушливим гуркотом провалилася. Світло ліхтаря зникло, і мене поглинула темрява.

Пробудження почалося з болю. Я важко сів, прислухаючись до власного тіла. Дихати було тяжко через куряву, але кістки здавалися цілими. Дотик до ребер віддав різким болем, скрутивши тіло. Буде чималий синець. Поруч валявся розбитий ліхтар. Я задер голову. Високо наді мною ледь сірів квадрат виходу. Видертися по гладких стінах не було жодного шансу. Сподіваюся, сторож, як завжди, напився до нестями і нічого не почув.

Звівшись, намацав у кишені намисто – на щастя, воно вціліло. Очі поступово звикали до темряви. Я стояв посеред довгого коридору, що тягнувся в обидва боки. З правого кінця ледь пробивалося тьмяне світло. Найімовірніше, десь там має бути і вихід.

Дивно… Ніколи не чув, що в нас є підземелля. Можливо, це старі тунелі контрабандистів? У цьому місті кожен шукає спосіб пошити іншого в дурні. Хтозна, може, саме цими коридорами тягли викрадений у мене товар...

Світло випромінював старий ліхтар, що висів на дерев'яній підпірці. А під ним на кам'яній підлозі лежало всохле тіло чоловіка. На ньому бракувало чималих шматків плоті, а над залишками його ноги метушився чорний рій комах.

Тамуючи нудоту, я змусив себе відвести погляд. Коли моя тінь порушила спокій тьмяного світла, комахи з гучним шурхотом бризнули врізнобіч, ховаючись у щілини. У цьому хаотичному шелестінні лапок мені раптом щось вчулося. Воно складалося у зв'язні, хоч і нерозбірливі звуки. У голові різко запаморочилося. Я похитнувся, хапаючись рукою за стіну, щоб не впасти.

Пальці занурилися у щось вологе і м'яке. Камінь був густо вкритий щільним шаром моху, крізь який проступали вугільні плями плісняви. Я відсахнувся, швидко натягнув комір сорочки на обличчя і, пришвидшивши крок, рушив далі.

Коридор несподівано розширився, утворюючи глибоку нішу. У її центрі завмерла в молитовній позі кам'яна статуя скарабея. Його багряні очі тьмяно зблиснули. Рубіни.

Я дістав з-за халяви ніж і обережно підколупнув камені. Вони піддалися з тихим хрускотом. Нарешті на мене чекають нормальні харчі. А один із цих камінців можна подарувати Соломії. Може, вона перестане дивитися на мене як на непотріб і нарешті помітить.

Ніша вивела мене до широкої кімнати. Долівкою були розкидані дивні яйцеподібні камені, прогнилі дошки та потрощені бочки. Схоже на покинутий склад, але нічого цінного тут не лишилося. Мені здалося, наче тут було відчутно тепліше. Я торкнувся долонею стіни – камінь дійсно віддавав слабким жаром. Придивившись, я побачив на його поверхні подряпини. Хаотичні лінії складалися у химерне письмо. Стенувши плечима, я повернувся до коридору.

Дорогою мені трапилося ще кілька подібних ніш, але статуї скарабеїв там були розбиті, а їхні очниці зяяли пусткою. Шелест комах навколо лише посилювався. Вони сунули за мною невидимим потоком. Цей звук нагадував шепіт, здається, в ньому навіть вчувалися знайомі слова, але щораз, коли я намагався їх вловити, ті вислизали.

– Тільки з'їхати з глузду мені не вистачало, – іронічно пробурмотів я у порожнечу.

Треба було збожеволіти ще коли мене обібрали вперше. Тоді б не довелося дивитися, як кредитори забирають те, що лишилося. Можливо, Марго здала б мене в притулок і сама спробувала на смак ту кляту чесну працю. Ні, вона б втекла за першої ж нагоди. Тепер я знаю це напевне.