Коли не болить - це лякає

Я сиділа поруч і дивилась в одну точку, ніби там могла знайти відповідь.
Його рука торкнулась моєї — обережно, без тиску.
І це було дивно. Бо він не вимагав, не тягнув і не злився.
Просто був поруч.
Я не знала, як жити в любові, де не потрібно страждати.
Не знала, як не тікати, коли все добре.
І, мабуть, найстрашніше було усвідомити: проблема більше не в тому, що відбувається в моєму житті, а в тому, що я звикла до болю і називала це любов’ю.
Після всього, що я пройшла, спокій здавався чимось неправильним.
Наче я щось пропустила. Наче ось-ось має статись щось погане.
Я звикла до іншого: до різких слів, до холодних поглядів, до моментів, коли тебе люблять… але тільки інколи.
Коли люблять, але відштовхують. Коли люблять, але зневажають.
А тут було інакше.
Без перепадів. Без ігор.
Без відчуття, що я маю заслужити ще трохи тепла.
Я ловила себе на тому, що шукаю проблему там, де її немає, перевіряю і сумніваюсь.
І від цього всередині щось ламалось.
Наче щось змінилось, але я не могла зрозуміти що саме.
Я дивилась на нього і відчувала тепло — справжнє, глибоке, спокійне.
Я знала, що люблю його.
Але та сама божевільна, неконтрольована пристрасть, яка колись накривала мене з головою, ніби стихла.
Не було тих крайнощів. Тих емоцій. Тих страждань.
І від цього стало тривожно.
Бо раніше я думала: якщо є пристрасть — значить це любов.
А тепер любов була, а пристрасть — ні.
І я не розуміла, що це означає.
Але з ним було спокійно і просто.
Не потрібно було нічого доводити — він чув мене навіть тоді, коли я мовчала.
 Він подивився на мене довше, ніж зазвичай.
— Ір, що з тобою відбувається?
Я відвела погляд.
— Може я тебе чимось образив? Є якась образа, про яку ти не кажеш? Чи… ти просто забула?
В його голосі не було злості. Тільки тривога.
І від цього стало ще важче.
Я зробила паузу.
— Я сама себе зрозуміти не можу…
Він мовчав, чекаючи.
— Я люблю тебе… — тихо сказала я. — Але, можливо, я просто втомилась.
Я боялась навіть вимовляти це вголос.
— Коли тебе немає поруч, мені страшно. Мені тебе не вистачає. Я сумую настільки, що мені хочеться просто повернутись і обійняти тебе, не відпускаючи.
Я посміхнулась крізь розгубленість.
— А коли ми разом… стає занадто спокійно.
Він уважно дивився на мене.
— Це погано? — тихо спитав він.
Я схилила голову.
— Я не знаю… Мені здається, що я щось втратила.
Він видихнув і провів рукою по моїй.
— А мені здається, ти вперше нічого не втрачаєш.
Я підняла на нього очі.
— Пристрасть - це сплеск, — сказав він. — Вона гучна, різка. Але вона не завжди означає, що це щось глибоке.
Він трохи усміхнувся.
— А те, що між нами зараз… воно не кричить. Але воно є. І воно справжнє.
Він зробив паузу.
— Те, через що ти пройшла, залишило слід. І саме тому ти відчуваєш тривогу. Але зараз все добре. Тобі просто потрібно трохи відпочити,відволіктись.
Я мовчала.
Бо всередині мене вперше з’явилась інша думка:
можливо, любов не зникає — вона просто змінює форму.
І, можливо, це не кінець почуттів.
А початок чогось глибшого.