Жертва

Пожовклі від старості штори шелестіли, ніби паперові. Вуличне повітря наповнювало собою приміщення, просочуючи його нестерпною затхлістю. Це викликало болісні спогади. Кожен порив ранив, наче укол довгою голкою. Він просувався вздовж кімнати, торкаючись заздалегідь підготовленого зашморгу, розмальованих фарбою стін, підвішених до стелі ножів.  

Руки неслухняно тремтіли. Таблетки падали з долоні, і розчинялись у пітьмі десь під столом. Можливо, ніяких таблеток і немає, як і розбитого стакана. Уламки посікли руки, проте я не відчуваю болю. Лише шелест, тихий шепіт, подібний до печерного гулу. Він заповнює свідомість, вселяє думку, якій більше неможливо пручатися. Тому одразу прошу вибачення за нерозбірливий почерк, але я не можу подарувати недолугим журналістам можливість назвати мене божевільним.

Все сталося увечері. Моє захоплення вимагало нічного прикриття, оскільки не всі були від нього у захваті. Світ повен забобонних людей, які тремтять перед застарілими традиціями, та, найголовніше, смертю. Місяць нагадував величезний кришталевий шар. Його холодні, молочні промені м’яко падали за огорожу старого кладовища. Земля там було трохи мерзлою, проте в той день мене це мало цікавило. Влада перестала хвилюватися за мерців і послабила хватку, звернувши мій погляд на склепи. Два з них вже дали мені можливість вдосталь нагулятися у кабаку та заплатити за оренду квартири.

Наступним на черзі був той, що прикрашався двома чудернацькими статуями жуків. Вони мали половину людського зросту, а їхні руки були складені у молитовному жесті. Ніхто ніколи не задавався питаннями з цього приводу, як, власне, і я теж.

Дверна плита легко піддалась після недовгих маніпуляцій: давалася взнаки напрацьована майстерність. Стіни всередині склепу трохи посипались, але частина ліпнини, що зображала усіляких комах збереглась. Теж саме вловлювалося й на двох саркофагах, додатково присипаних дрібним дорогоцінним камінням. Особливо мене зацікавив рубіновий скарабей, який знаходився прямо над епітафією. Ніколи раніше не розумів тієї розкоші, що відводиться мертвим. Проте тепер я точно знав, що мене чекає вдалий улов. Я знайшов точку опори та спробував підняти плиту, але, видно, не розрахував сили, оскільки та лопнула.

Одразу ж після цього почався гуркіт, ніби кришка була печаткою, що стримувала блискавки Перуна. По саркофагу пішла тріщина, яка швидко переповзла на підлогу. Земля йшла з-під ніг, а страх скував тіло так, що втекти я не встиг. Пройшла всього мить, перш ніж поверхня остаточно посипалась, оголивши безмежну пітьму. Невідомість поглинула мене, прийняла у свої моторошні обійми. А я ніяк не міг цьому протистояти.

Падіння було болісно довгим. Проте, на щастя, обійшлось одними лиш синцями. Мала ціна за те, що відкрилося для мене далі. Під ногами у мене був полірований камінь, а рівні холодні стіни стали опорою для подальшого шляху. Десь попереду випромінювалося слабке сяйво, що стало для мене маяком.

Виявилося, це був факел, який аж ніяк не міг горіти стільки років підряд, якщо тільки його регулярно не міняли. Їх було безліч, вони висіли вздовж усього коридору і витанцьовували різнобарвними язичками, що змушувало засумніватися у тверезості моєї свідомості. Так, я випиваю перед кожним відвідуванням кладовища, але завжди роблю це у рамках розумного. Але особливо сильно викликали ці сумніви декілька статуй жуків, таких як зверху, що незабаром виникли на моєму шляху. Їхні очі були виповнені з кривавого рубіна, і ніби спостерігали за кожним моїм кроком. Це настільки мене стривожило, що я навіть передумав брати їх собі.

Пил, який витав у повітрі, змушував відкашлюватися мало не на кожному кроці. Особливо тяжко дихати стало, коли кам’яні стіни змінилися землею на якій ріс флуоресцентний мох. Його сяйво неприємно різало очі, викликаючи дивну пелену. Серцебиття мимоволі прискорилось, що одразу ж віддалося болісною пульсацією у скроні. А тутешнє важке, затхле повітря струменевим потоком неслось повз мене, намагаючись вивільнитися на ззовні.

Кашель дер горлянку, подібно до наждачного паперу, а від чхання вже заклало ніс. Я навіть не помітив, як почав спускатися по сходах, що нагадували надгробні плити. І лише зійшовши до низу, мої очі перестали сльозитися, так що я міг роздивитися нове оточення. 

А роздивлятися було що! Один з кам’яних жуків застиг у поклоні перед стіною із хитромудрими малюнками. Там було багато письмен: ієрогліфи, що перепліталися з чимось схожим на арабську в’язь. Поряд з ними зображалися мертвоїди, наривники і інші комахи, які при цьому мали людиноподібну форму. Витягнуті тіла трималися на двох кінцівках, а інші – складені у молитовному жесті. Вони молилися та несли жертви фігурі, чиє зображення було перекреслено чорнотою, яка клубилася дивними міазмами. Вона випромінювала щось незрозуміле, що викликало невимовний трепет. Мої пальці мимоволі потягнулися до неї, щоб дізнатися приховану за пітьмою таємницю. Тіні зарухалися у відповідь. Їхній холодний, морозний дотик викликав всередині бурю, якесь дивне задоволення. Але вже через мить мене ніби прошило блискавкою. Все тіло стислося у нестерпній судомі, змусивши відскочити від стіни.  

Рубінові очі жуків загорілися багровим сяйвом, що поглинало мене полум’яним гнівом. Я відчував його нерівні дотики, які ковзали уздовж шкіри, викликали такі відчуття, ніби під нею намагався хтось пролізти. Раптовий страх повністю захлеснув мене, примусивши закричати. Після цього мій голос довго відбивався від стін, поки зрештою не зник десь у глибинах мороку. І вже десь там він зачепив щось, що прокинулося від древнього сну.

Вдалині почувся шепіт, підлесний тон. Після – шерхіт, який ніби лавиною нісся кудись далі. Коротка мить тиші розірвалася унісонним співом: скрипучим, нерівним, але сповненим поваги до чогось невідомого.