Жертва №12

 Кров кожної людини унікальна. Темна, густа, багряна. Кому ж вона належить? Всього лиш номеру на папірці, але за ним жива душа. Зі своєю історією, страхами, сподіваннями та незгасною надією на щасливий кінець.

 Як лаборант Ліза гарно вивчила усі показники. Лабораторія в котрій вона працювала була підконтрольна кафедрі серцево-судинних захворювань. Робота відповідальна, але доволі спокійна – дружній колектив, оплачувані відпустки та багато бонусів. Лікарня знаходилась у колишньому маєтку польських шляхтичів, прізвище котрих вона завжди забувала. Десяток корпусів розбіглися у різні сторони, і жартома ховались поміж столітніх дубів, ніби діти однієї великої родини грались у схованки. Будівля лабораторії була останньою – найменшою серед своїх братів, колишня хатинка для слуг. Щоб дістатись до неї потрібно було пройти стоянку біля входу, ділянки з вічним ремонтом, пробігти серпантином повз дерева і нарешті подолати лавки з пацієнтами, які сором’язливо ховають свої цигарки перед кожної людиною у білому халаті. Лізі подобався оптимізм цих людей, вона з цікавістю вглядалась в їх очі, намагаючись вгадати – вони палять від радості, чи відчаю. Життя тут було набагато більше ніж у навколишньому світі – тут воно справді цінувалось. Кожне життя. Це були не марні слова. Кожна краплина крові у пробірці, кожна цифра на папері, кожне ім’я у картці – все мало значення. Дрібниць не було. Дівчина завжди засмучувалась і брала близько до серця погані результати пацієнтів – людей яких вона ніколи навіть не бачила, та щиро раділа гарним новинам. Але не сьогодні. Сьогодні вона бігла поміж оголених дерев, залишаючи за собою майже невловимі сліди на першому грудневому снігу, назустріч з людиною, котру не бачила двадцять довгих років. Подих перехоплювало, щоки горіли вогнем, і хоч на вулиці було зимно – Ліза цього не відчувала. Вона сотні разів уявляла цей день. Перші роки бігла до телефону, дверей – сподіваючись що це він. В найменших деталях малювала собі їх зустріч. Уявляла навіть попри те, що разом зі спогадами про нього вона одразу ж згадувала обставини їх знайомства – вони були неподільні.

 Він написав їй у Фейсбуці з повністю порожньої сторінки, так буденно – ніби вони постійно спілкувалась, ніби й не було цих років. З перших рядків повідомлення Ліза точно знала – це від нього, можна було навіть не перевіряти.

 Вона призначала зустріч в одній з улюблених кав’ярень. Гарне, затишне місце, з м’якими кріслами, запашною кавою та смачною випічкою. Популярне серед молоді – там можна було зробити гарні фото й отримати багато вподобань на своїй сторінці. Ліза замовила м’ятний чай, але зараз їй було все одно що пити, хоч склянку горілки замість води, вона б навіть не помітила різниці. Серце виривалось з грудей, руки тремтіли ледве тримаючи чашку. Він запізнювався. Час тягнувся немов равлик долав автомагістраль – повільно, нестерпно, нескінченно. Неможливо було всидіти на місці. Лізі хотілось бігти йому на зустріч, аби тільки знати з якої сторони він йде. Чи впізнає він її, чи впізнає вона його, адже останній раз вони бачились ще підлітками. Цікаво який в нього голос, як він виглядає, як сильно час змінив риси його обличчя.

– Готові замовити? – підморгнула Лізі офіціантка з кольоровими татуюваннями. – Суп дня – курячий.

– Ні, поки що нічого, дякую, – розгублено відповіла Ліза.

– Гаразд, повернусь за декілька хвилин, – бадьоро відповіла дівчина. – Але майте на увазі – бізнес-ланч закінчується за десять хвилин, якщо замовите зараз, то я ще встигну пробити на касі.

Але Ліза її вже не слухала – за офіціанткою стояв він.

– Дозвольте пройти, – сказав чоловік, не дочекавшись кінця розповіді про страви у бізнес-ланчі.

– О, так, вибачте, – пропустила його офіціантка, – я вас не помітила, ось меню. Замовите напій одразу?

– Тільки еспресо, дякую, – люб’язно відповів чоловік не зводячи погляду з Лізи.

– Їх випустили, ти чула? Вони на волі, не всі, тільки двоє, але цього може бути цілком достатньо, – нервово сказав він.

– Макс. Привіт. Я… – не могла підібрати слів Ліза.

– О, так, привіт. Я запізнився, не міг знайти місце для паркування, та ще й не привітався, вибач. Просто вони вийшли з в’язниці, не думав що когось з братства взагалі колись випустять назад у цей світ, а ще й одразу двох, майже одночасно, це у голові не вкладається.

– Ти запізнився, – нарешті отямилась Ліза.

– Так, вибач, я вже казав не було місця.

– Двадцять років? Двадцять років місця не було?

– Майже. Для мене у твоєму житті не було місця, – відповів Макс.

– Міг би спитати, – обурилась Ліза. – Як ти міг? А тепер отак несподівано з’явився нізвідки.

– Ти чуєш мене взагалі? Двоє з братства на волі. Через нас їх заарештували. Нам потрібно бути обережнішими, особливо тобі.

– Вони були за ґратами не через нас, а через те що робили, – нервово відповіла дівчина.

– І саме тому вони можуть нас шукати, не тільки заради помсти, а також для завершення обряду який ми перервали.

– Так, я це добре пам’ятаю, можеш не нагадувати, – прошепотіла Ліза.

– Ми обидва чудово знаємо на що вони здатні, – відповів Макс. – І у мене є погана ідея як ми можемо точно дізнатись їх плани.

– Навідати твого батька? – запитала Ліза.

– Навідати мого батька, – кивнув Макс махнувши рукою офіціантці, щоб вона принесла рахунок.

 Літня жінка у чорній шубі за столиком у кутку написала коротке повідомлення: «Вони вже у дорозі». Дивно бачити їх дорослими, на секунду жінка навіть посміхнулась. Разом, завжди удвох, саме так усі їх запам’ятали, саме так вони сьогодні й підуть назавжди. Жінка зробила ковток гіркої кави й скривилась. 

 – Гидота яка, навіть у колонії кращу робили, – виплюнула вона каву назад у чашку. – Любонько, забери від мене це лайно і поклич головного, я за це платити не збираюсь, – крикнула вона офіціантці, проводжаючи їх поглядом до самого виходу.