Котячий десерт

Варто було Люкові  гримнути дверима, як Люмі одразу ж кинулася під ліжко. Холодна темрява зустріла її тривожним гуркотінням: Жерчик уже почав ворушитися. Його живіт, перевантажений шкарпетками з минулої ночі, підскакував із кожним подихом та здіймав ліжко угору. Величезне око монстра сонно блимнуло, змушуючи кицьку притискати вушка до голови. 

— Тільки б не прокинувся… тільки б не… — прошепотіла кицька й обережно вхопила рюкзак зубами.

Але рюкзак був майже удвічі більший за неї. Вона повільно  тягнула його, лапи ковзали по підлозі, хвіст судомно хитався. Кілька клубочків випали з нещільно зачиненої блискавки та невинно покотилися просто перед носом сплячого монстра. Мить — і почулося щасливе хрумкотіння. Але цього було цілком достатньо, щоб Люмі зрозуміла — він прокинувся.

— Сма-ко-та… — прохрипів Жерчик і, не тямлячи себе від захвату, кинувся до рюкзака.

Шмяк! Монстр з жадібністю схопив один клубочок. Хрум! — і ще один. Він не жував, а ковтав їх цілими, наче величезні, м’які цукерки. Люмі сахнулася вбік, не знаючи навіть, що вдіяти з цим всім. Але рюкзак привертав щораз більше уваги Жерчика. А разом із ним — і вона, бо стояла поруч.

— Яке неперевершене свято осені! — задоволено промуркотів монстр, наближаючись все ближче та перетворюючись на самого справжнього Шкарпеткожера. 

— Жерчику, — проскиглила вона, намагаючись докликатись до його совісті. — Тобі ж не можна їсти стільки ласощів…!

— Я голо-о-о-одний! — прогримів монстр, на очах збільшуючись в розмірах. 

— Змилуйся, Жерчику! Ти ж лопнеш! — але він вже не слухав її, просто планомірно наближався та їв усе, що траплялося на його шляху. 

— Святі шкарпеточки…! — тільки й вирвалося з рота Люмі, перш ніж величезна пухнаста лапка схопила її разом з горою шкарпеток та розкрила рота. 

Аж тут — клац! — ручка дверей повернулася й Люк увійшов у кімнату, бо забув мобільний телефон. Побачивши посеред своєї кімнати величезного пухнастого монстра, його серце зробило сальто й застрягло в горлі.

— Люмі! — закричав Люк. Шкарпеткожер здригнувся, хапаючи ще одну шкарпетку, але від крику хлопця його ніс здригнувся — і він різко зупинився. — Це моя кицька! 

Жерчик кліпнув. Здавалося, він задумався — бо його очі впізнали хлопчика. Того самого, хто роками «підгодовував» його шкарпетками. Він помалу зменшив тиск на Люмі, і з силою затулив щелепу. Й чим довше Люк кричав на нього, тим більше в очах монстра читався сум. 

— Люмі! Іди до мене, — тихіше попросив хлопчик, витягуючи з лап чудовиська свою домашню улюбленицю. — Хіба ж можна їсти все підряд?!

— А розкидати шкарпетки кругом можна?! — ображалося чудовисько, поступово трансформуючись в дуже великого, але доброго  Жерчика. — Спокушати пристойне чудовисько ними можна?! Я, може, з останніх сил тримався! А ти мені цілий рюкзак під ніс! 

— Вибач… — нахнюпився хлопчик, сильніше притискаючи до себе Люмі, котра від страху геть очі хвостом прикрила. — Я більше ніколи не буду розкидати їх! 

— Не буде він…! —  почав стрімко зменшуватися. Чудовисько засоромлено втягнуло голову у плечі й зі сльозами попленталося у свій куток. — Ще раз кинеш — я тебе самого з’їм! Безсо-о-о-овісний! 

Люмі лише засмучено хитнула головою, погоджуючись зі своїм другом. Хто-хто, а Люк дійсно не мав ніякої совісті. Навіть якщо після цього всього пережитого нею жаху насипав їй цілу миску м’яска.

Дивовижно, але після того дня, коли Люмі майже не з’їли, в Люка прокинулися паростки совісті. Він почав складати свої шкарпетки в пралку, чи принаймні в шафу. А туди Жерчику було зась! Та й він не хотів вже так сильно їх. Воно того не вартувало. Місяць дієти та ображених поглядів кицьки зробили свою справу. Шкарпеткожер більше ніколи не з’являвся. Втім, серце Люмі було не зовсім кам’яним,  і на великі свята вона сама балувала Жерчика новенькою, чистенькою шкарпеточкою.