Нещасний Жерчик

Холодна осінь пробиралася між щілин. Вітер шурхотів пожовклим листям, зриваючи його з засохлих крон. Десь за вікном накрапував дощ, співаючи свої меланхолійні пісні. Усе говорило про те, що настала осінь! В тому числі й аромат какао та гора мокрого одягу в домі, де вже кілька років жила маленька чорна кицька. 

 Люмі ніколи не любила осінь — занадто мокро, занадто сумно та занадто багато…шкарпеток. О! Вато було першим зливам пролитися на вулиці, як її господар починав бешкетувати ще більше, ніж зазвичай. На відмінну від неї, Люк обожнював цю пору року. Він бігав по калюжах, повертався додому з мокрими ногами й, не роздягаючись до кінця, кидав свої шкарпетки прямісінько  під ліжко. Саме туди, де жила найбільша проблема Люмі — Жерчик.

Зазвичай Жерчик був маленьким пухнастим  монстриком розміром із яблуко. Він мирно жив у темному кутку під ліжком і харчувався пилюкою, іноді похрумкуючи старою павутиною. Це був добрий монстрик, але він мав одну серйозну-серйозну проблему — залежність від шкарпеточок. Варто йому було побачити хоч одну на підлозі — як він миттєво з’їдав її, неначе делікатес, а потім на очах ставав більшим, голоднішим та…злішим. Й так вже сталося, що з таким неслухом як Люк, нещасний Жерчик  розрісся до розмірів добряче відгодованої кішки. Чого вже там! Він ледве поміщався під ліжком вже! І з цим варто було щось робити. 

Цього вечора Люмі рішуче прибрала замість господаря в кімнаті. Вона сховала зайве у шафу, щоб більше нічого не спокушало монстра й він міг хоч одну ніч спокійно поласувати павутиною в кутку. Але все пішло не за планом. Й варто було шкіднику повернутися увечері додому, як він відразу ж скинув брудні шкарпетки під ліжко та заснув щасливо ввіткнувшись в подушку. 

— Що це за божественний аро-о-омат…? — миттєво протягнув знайомий голос із-під ліжка, поки кицька від образи вмостилася на голову дитині. Ще й хвостиком по носі надавала.  — Осінні шкарпеточки, пропахлі дощем, болотом та залишками прального порошку! М-м-м…! Яка ж спокуса…!

— Жерчику, тримайся! — прошипіла Люмі, сплигнувши з ковдри та заглянувши під ліжко. — Ти ж на дієті! У тебе пилюка в кутку розрослась…

— Та як же її їсти, якщо тут така насолода?! — в очах монстрика вже палав голод. Він був більший, ніж учора. Значно більший.

— Тримайся! — наполягала кицька. — А то живіт болітиме знову, якщо переїси їх! Ти ж потім всю ніч будеш гудіти мені, як тобі погано! Не можна їсти стільки смакоти! Фу! Поганий монстр!

— Я не мо-о-ожу… — заскиглив Жерчик, перш ніж з-під ліжка почувся задоволений “хрум”, а затим гучне, маслянисто-щасливе мурчання.

Люмі з жахом глянула на підлогу та прикрила лапкою рота. Жерчик розвалився під ліжком, гладячи свій вже майже круглий живіт. Якщо зранку він ще поміщався під ліжко, то цього вечору він вже нагадував велетенського пса, який жив у доброї бабусі.

Якщо Жерчик і далі так розростатиметься… він почне жувати не лише шкарпетки, а й пальта, светри, шарфи… А потім з’їсть цілу шафу і її саму! Тому вона рішуче смикнула вусами, вмостилася на шию Люку та  урочисто прошепотіла в темряву:

— Завтра вранці… я заховаю всі шкарпетки! Усі до однієї! Навіть з шафи! Й будеш ти, Люку, ходити без них! Безсовісний хлопчисько!