Глава 17

ДАМІР.

Я шокований і дуже сердитий на Артемію. Вона підставила мене. Мені так соромно перед Олексієм Івановичем, адже він батько мого однокласника та хорошого товариша Дмитра. Я не можу більше тут залишатися, тому перепросивши Артемію йду на вихід з будинку.

Вже в прихожій мені перегороджує дорогу Артемія. Зупинившись переді мною, збентежено заглядає мені в очі.

— Даміре, я тебе нікуди не відпущу. Я забрала тебе у Віри Семенівни під свою відповідальність. Тому прошу повертайся.

— Артеміє, я не повернуся. Я роль твого кавалера зіграв, тож відвези мене назад в лікарню.

— Даміре... — обурюється дівчина. Ти не можеш...

— Даміре! — майже одразу кличе мене Олексій.

Я розвертаюся до нього обличчям, він кілька секунд дивиться мені в очі, а тоді звертається до дівчини.

— Артеміє, залиш нас на кілька хвилин, будь ласка! Ми зараз повернемося.

Дівча спантеличено зиркає на мене. В її очах добре помітний страх. Десь частково я її розумію, але зараз мені хочеться опинитися якнайдалі від людей. Тепер боюся їм вірити.

— Артеміє, ні про, що не хвилюйся. Ми зараз повернемося. Обоє. — запевняє дівчину Олексій.

Вона з хвилину іще стоїть, на мить заглядає в мої очі та все ж важко зітхавши йде.

— Даміре, я бачив новини. Я не вдавався в деталі, але чудово розумію, що тобі зараз потрібна допомога. Я навіть у Дмитра питав, що у тебе трапилося. Та він не в курсі. Каже, що втратив з тобою зв’язок, і не знає де тебе шукати.

Я важко зітхаю в душі. Мені не хочеться нічого нікому розповідати. Це моє життя, мій біль, мої проколи. Я якось виберуся з цього лайна сам.

— Не потрібно мене шукати. В мене все добре.

— Авжеж добре! — невдоволено фиркає Олексій. — Можу тільки уявити як добре, якщо ти залишився без даху над головою та засобів для існування.

— Олексію Івановичу...

— Даміре, припини! — суворо наказує чоловік. — Не хочеш смикати Дмитра, не треба. Я можу сам тобі допомогти, тільки скажи, що робити потрібно?!!

— Мені нічого не потрібно. — відмахуюся, адже почуваюся страшенно незручно перед цим чоловіком. Мені соромно і дуже некомфортно.

— Даміре, охолонь! Зараз не до гордині. В житті бувають різні ситуації. Але найгірше те, що коли опиняєшся сам на сам зі своєю бідою, всім байдуже.

Я мовчу, пильно дивлячись на чоловіка. Не знаю як бути. Мені страшно довіритися, хоча батька мого хорошого товариша, я знаю дуже добре.

— Даміре, не мовчи. Ти ж знаєш, що в мене є зв’язки усюди.

— Дякую, Олексію Івановичу, я не хочу світитися. — відмовляюся, хоча добре знаю, що такого шансу у мене може більше не бути.

— А ти, і не світитимешся та не фігуруватимеш ніде. Ми будемо діяти обережно, тільки ти маєш сказати чого ти хочеш.

Я мовчу. Справді вперше вжитті розгубився, не знаю як бути. І хоч я винен перед колишньою дружиною з її слів, але за собою провини не почуваю. Адже нічого не пам’ятаю.

— Ходімо повечеряємо, а вже тоді все обговоримо. І на малу зла не тримай. Вона ж не знала, що ми знайомі.

— Та не тримаю я зла на неї. Артемія реально врятувала мене, подарувавши мені шанс на життя. А тепер ще й от звела з вами...

— От бачиш, не даремно це все. Це добрий знак. Ходімо.

Я ж лиш зітхавши йду за Олексієм. Мабуть, батько мого товариша таки має рацію. Якщо вже обставини склалися саме так, гріх ними не скористатися. Опиняємося у вітальні і я одразу кличу Артемію на два слова.

Вона напружено йде за мною у бік кабінету. Зупиняємося осторонь, я зиркаю на Олексія, а він веде тітку дівчини у протилежний від нас бік. Заглядаю у фіалкові збентежені очі дівчати й прошу.

— Пробач мені, маленька! Просто все так несподівано...

— Даміре, припини! — ловить мене за руку дівчина. — Краще ходімо вечеряти.

Я зітхаю. Бо ж чудово розумію, що всім, що маю в цей момент, я повинен завдячувати цьому дівчиську. Підношу тендітну ручку до вуст та ніжно цілую.

— Даміре?!! — у пів тону кличе мене дівчина. — Не варто...

— Маленька, це просто вдячність за твою людяність.

— Даміре, не вигадуй! — перечить Артемія. — Це елементарні речі. Так мав би вчинити кожен. Зрештою я як тільки тебе побачила, не повірила, що ти безхатько. — вона на мить опускає погляд та здавлено додає. — І знаєш, мене вбиває людська безжальна байдужість, з якою мені довелося зіткнутися. До цього випадку, я, виходить дивилася на життя, крізь рожеві окуляри. Не думала, що світ насправді такий жорстокий.

Я хмикаю дивлячись на дівча. Не поспішаю відпускати її руку, адже мені дуже приємно отак її тримати. На слова Артемії правдиво заявляю.

— В цьому світі все відносно маленька. Виживає сильніший. Але напевно всесвіт вирішив мене покарати. Мабуть, я таки заслужив...

— Годі, Даміре... — наказує дівча. — Ходімо. — Артемія забирає свою руку та йде.

Видихнувши йду за нею. Розумію, що мені справді пощастило, що це дівча з’явилося в моєму житті. У серці зажевріла надія, що все ще можна повернути.