Глава 16

АРТЕМІЯ.

Доки Дамір щось шукав в інтернеті, я встановила віртуальну карту на свій старий телефон. Зберегла номер телефону собі, і поклавши гаджет поруч з чоловіком, повідомила.

— Даміре, ось візьми. Я встановила сімку. Там вже оплачений тариф. Свій номер я тобі зберегла. Тож раптом щось, телефонуй. Тобі ще три дні як мінімум потрібно провести у лікарні.

Чоловік відривається від монітора, пильно зиркає на мене на кілька секунд.

— Спасибі!!! Я обов’язково все поверну.

Я чомусь сумніву не маю. Щось мені підказує, якщо він захоче, то справді все втрачене поверне собі. Адже я досі не можу повірити, що через зраду можна позбутися всіх статків. Я могла б про це запитати у Даміра, але не люблю набридати. Вважаю, що люди якщо захочуть, то самі все розкажуть, а ні, то й ні.

Здригаюся коли у двері стукають. Я ж настільки втомлена, що чую як пульсує кожна клітина в тілі.

Напружено кліпаю, коли входить покоївка.

— Артеміє, вас Клементина кликала.

— Дякую! Ми уже йдемо.

Дамір зиркає на мене й просить.

— Можна я так все залишу?

— Можна. Ходім. — я страшенно нервую. Бо щось мені підказує, що зараз буде дуже весело.

Йду до дверей і уявити боюся, що зараз буде. Адже телефоном тітка мені сказала, що Давид обіцяв приїхати ввечері аби зробити мені пропозицію. Саме тому я потягла Даміра зі собою.

Здригаюся коли він ловить мене за руку. Розумію, що це необхідність, але не можу нічого вдіяти з відчуттями. Хвилювання, шалене серцебиття та тремор захоплюють мене. Я страшенно нервую.

Входимо у вітальню, де на нас чекає Клементина з Олексієм. Я помічаю, як погляди чоловіків зустрічаються, і у мене склалося таке враження наче вони знайомі. Але не встигаю нічого збагнути, як за спиною чую голос Давида.

— Доброго вечора!

Я спантеличено оглядаюся, й вкотре здригаюся, коли рука Даміра опиняється на моїй талії. Підіймаю погляд на чоловіка поруч, а він надто впевнено дивиться на мого колишнього.

Зиркаю на Давида, і мені навіть трохи шкода його. В його руках букет. Схоже він не жартував, про освідчення, тільки вже пізно. Я більше не кохаю цього чоловіка. Він зрадив мене, розбив моє серце. Я більше ніколи не зможу йому довіряти. В моєму серці зародилася ненависть до цього зверхнього красеня.

— Не зрозумів, Артеміє?!! Це, що тут відбувається? — напружено цікавиться він.

— Що ти не зрозумів, Давиде? Я ж тобі казала, що у мене є коханий чоловік, коли ти приходив ще вперше. — сухо нагадую.

Давид великими очима дивиться то на мене, то на тітку, яка заявляє.

— Я теж про це тобі сьогодні говорила.

— Артеміє, як ти могла? — зривається колишній.

Я ж опиняюся в обіймах Даміра цілком. Відчуваю як моє серце гупотить в шаленому ритмі. Я приємно вражена, коли він впевнено заявляє.

— Молодий чоловіче, я щось не зрозумів, що це за наїзди на мою кохану? Що за такі запитання? Артемія заслуговує найкращого. Заслуговує аби її кохали... Тож залиште нас та не псуйте вечір.

Давид з ненавистю дивиться на мене. Хоча тепер його наміри мене ані трохи не хвилюють. Я справді не хочу бути з цим чоловіком. Забороняю собі проявляти хоч якісь почуття до нього, бо його підлості, щодо мене виправдання нема.

Давид віддає квіти Клементині, й зі злобою зиркає на мене.

— Гадаєш кращого знайшла? Гадаєш вірним буде тобі? Якби ж не так. Вірних чоловіків в природі не існує.

— Послухайте, молодий чоловіче, не судіть всіх по собі! — невдоволено звертається до Давида Олексій. — Більшість чоловіків ставиться до своїх половинок так, якби хотіли аби вони ставилися до них.

Давид же розвернувшись мовчки йде до дверей. І як тільки він зникає, тітка звертається до нас.

— Що ж, мої хороші, якщо освідчення не буде, пропоную знайомитися та ходімо вечеряти.

Я звільняюся з обіймів Даміра, хоча про себе відзначаю, мені подобається його поведінка. Він справді допоміг мені, сподіваюся Давид більше не повернеться. Але мені не дає спокою напруга чоловіка поруч. Вона добре відчувається.

— А нас не потрібно знайомити, ми знайомі, Клементино! — раптом заявляє Олексій.

Я налякано зиркаю на Даміра. Боюся якою ж буде його реакція. Він же так не хотів розголошення його персони. Та боюся таємниці з цього уже не вийде.

— Артеміє, вибач. Я піду. — сухо кидає Дамір й оминувши мене йде на вихід.

Атмосфера у вітальні стає ще більше напруженою. Я з хвилину стою дивлячись у широку спину чоловікові, а тоді зірвавшись з місця стрімголов біжу наздоганяти його. Я не можу дати Даміру піти. Йому ж іти нікуди.