Глава 15

АРТЕМІЯ.

Я перебуваю на емоціях, адже везу Даміра додому. Ми щойно взяли йому в прокаті речі, в які він одразу переодягнувся. Тож поруч зі мною сидить імпозантний, харизматичний чоловік, який і близько не схожий на жебрака. Йому швидко зробили укладку в салоні поруч з прокатом, що вже зачинявся. Радію, що дівчата мене послухали, зробивши укладку волосся та бороди чоловікові. І от я маю приголомшливого кавалера на вечір.

Дорогою даю настанови чоловікові, що він повинен казати, і до чого повинен бути готовим.

В’їжджаємо у двір і тепер я нервую іще більше.

Зупиняюся і здригаюся від потужного та надто серйозного голосу чоловіка поруч.

— Артеміє, зачекай. Не поспішай покидати салон машини.

Вже відстебнувши пасок безпеки я пильно дивлюся на чоловіка, та відчуваю як барабанить серце у грудях.

— Артеміє, я не хочу аби хтось окрім тебе дізнався хто я насправді... Хай я краще буду безхатьком, безпритульним, жебраком, тільки не Даміром Соколом. — останні слова вимовляє пошепки, а тоді голосніше додає. — Я хочу, аби це була наша з тобою таємниця.

— Як скажеш. — без емоцій погоджуюся, та пильно заглянувши в очі чоловіка додаю. — Хоча, знаєш, я пів ночі мізкувала, як тобі допомогти. Я б купила твій бізнес, але в мене немає таких мільйонів, і кредит на таку суму мені ніхто не дасть.

Дамір хмикає. З хвилину мовчить, а тоді заявляє.

— Ти дуже добра, маленька. Але, здається, мені вже нічим не допомогти. Тож хай для всіх я буду Даміром Федоровичем Лозинським.

Я важко зітхаю. Мені справді жаль цього чоловіка, та, що я можу вдіяти. Виходжу з машини й прошу.

— Ходімо, я познайомлю тебе з тіткою. Вона в мене хороша та теж дуже добра.

Помічаю як чоловік вийшовши з машини напружується. Я ж підійшовши ближче, у пів тону звертаюся до нього.

— Даміре, ти зараз поводишся, як заможний, діловий чоловік... Це класно. Але прошу розслабся, і ні про, що не хвилюйся.

Тільки входимо в будинок, як нам на зустріч біжить заклопотана тітка. На ходу вітається і пильно заглянувши мені в очі, повідомляє.

— Артеміє, дитино, я забула тобі сказати, я запросила на вечерю Олексія.

— Це ж чудово! — заспокоюю тітку й одразу знайомлю її з Даміром.

Клементина одразу розквітає. Посмішка виграє на її обличчі, і вона випалює.

— Ну, Артеміє, я б тебе справді заміж за такого красеня віддала.

— Тьотю! — обурююся я.

— Ну, що тьотю?!! — бурчить Клементина. — Одразу видно, солідний чоловік, не те, що ондо твій Давид. Одні понти. Гадає, що він один такий, і йому все можна. А тобі між іншим двадцять три, уже пора б серйозні стосунки...

— Тьотю!!! — неоднозначно кличу тітку та невдоволено нагадую. — Мені до тебе, ще далеко. — рум’янець зафарбував мої щоки, а я невпевнено додаю. — Ми з Даміром пройдемо в кабінет, а як тільки прийде Олексій, або ж не Олексій... Поклич нас.

Йдемо з моїм кавалером на вечір до кабінету. Зачиняю двері, і увімкнувши світло ловлю на собі відвертий погляд чоловіка.

— А нас уже справді посватали. — на його вустах з’являється посмішка.

Завмираю дивлячись на чоловіка. Навіть з цією чорною бородою він привабливий, а без бороди, тож просто мрія, а не мужик. Зніяковівши опускаю погляд. Відчуваю як до щік знову прилила кров. Мені соромно за свою симпатію до цього чоловіка, ще й серце в грудях гуде мов навіжене. Хоч він про все це не знає, але я почуваюся незручно.

— Даміре, ти не зважай на слова тьоті. Вона просто хоче бачити мене щасливою...

— А чим я тобі не кавалер? Чи може тобі жебрак не потрібен? — примружившись цікавиться чоловік.

Я важко зітхаю й закочую очима. Не розумію жартує він, чи говорить серйозно, але мене ця розмова напружує.

— Даміре, припини! Ти ж сам казав, що ти для мене застарий. І давай не будемо. Пожартували та й годі.

— Артеміє, раджу подумати. Між нами лише дванадцять років різниці. — заявляє чоловік. На його обличчі виграє посмішка. — Згоден, це немало, але не так уже й багато.

Я великими очима дивлюся на чоловіка. Мене заворожує його голос, приваблює його зовнішність, але його слів я зараз не розумію. З хвилину мовчу, а тоді випалюю.

— Даміре, якщо тобі потрібно, аби я в йшла за тебе заміж, аби помститися дружині... Я згодна на фіктивний шлюб... — набираю повні легені повітря та невдоволено кидаю. — А зараз досить глузувати, мені не смішно.

Розвернувшись йду до робочого столу.

— Артеміє, невже ти справді готова вийти за мене заміж?

Я різко розвертаюся і так само заявляю.

— Даміре, не перекручуй. Я готова фіктивно вийти за тебе заміж, якщо тобі це хоч якось допоможе. Я готова допомогти тобі вибратися з тієї... — на мить замовкаю й додаю. — діри в якій ти опинився.

Чоловік надто відверто та серйозно дивиться на мене. Напевно дещо шокований моєю пропозицією. Але я зараз говорила цілком серйозно. Справді готова на фіктивний шлюб з цим чоловіком. Не знаю, чи йому це допоможе, а мені реально б допомогло. Можливо тоді б, Давид відстав.

— Артеміє, можна покористуватися твоїм комп’ютером? — надто серйозно цікавиться Дамір, відірвавши мене від роздумів.

— Звісно можна. Хвилинку. Зараз увімкну.

Вмикаю комп’ютер та ловлю себе на цікавій ідеї. Підіймаюся з крісла звільняючи місце своєму кавалеру на вечір. Він обійшовши мене сідає за комп’ютер, одразу прикипівши до монітора. Кілька хвилин дивлюся на чоловіка, а тоді пропоную.

— Даміре, хочеш я віддам тобі свій старий телефон?

Він відривається від комп’ютера, надто серйозно дивлячись на мене.

— Ну хочеш подарую. Я місяць назад купила собі новий, а там ще, мабуть, навіть акумулятор не встиг розрядитися.

— Дякую! Не потрібно.

— Але чому? — не розумію я. — Може тому, що він вживаний?

Дамір хмуриться й невдоволено кидає.

— Артеміє, припини! Я харчувався на смітниках. Спав на холодному бетоні... — він нервово ковтає. — Гадаєш, я перебиратиму речами? Мені просто незручно перед тобою...