Глава 14

ДАМІР

Дивлюся в телефон Артемії, і серце стискається. Вона не обманює. Віддаю телефон дівчиську та знову йду до вікна. Проклинаю Ксенію. Все, що я вибудовував роками, вона тупо виставила не продаж. Розумію, що у неї хтось був окрім мене, адже по-іншому вона б не продавала весь мій бізнес. Тут точно щось не чисто. Емоції душать. Мені тісно у цій палаті. Тіло рве на шматки. Прочиняю вікно, аби подихати свіжим повітрям, як раптом мене від вікна відштовхує Артемія.

— Ви, що робите?

— Подихати хочу... — великими очима дивлюся на дівчину.

— Точно?!! — неоднозначно перепитує вона.

— Точно! — запевняю, бо здогадуюся, що вона вже собі щось нафантазувала.

Таки прочиняю вікно, а дівчисько стоїть поруч. В душі хмикаю. Все ж приємно коли хтось про тебе турбується. Від Ксенії я не знав турботи, зате був вимушений бавити та леліяти її. І от тепер маю віддяку.

Яким же я був ненормальним, коли погоджувався на шлюб за таким контрактом. Адже з самого початку було зрозуміло, що Ксенія мене не кохає. Важко зітхаю, тепер шкодувати пізно.

— Невже ви дасте своїй колишній продати весь ваш бізнес? — допитується дівча стоячи поруч.

— Тепер це по праву її бізнес.

— Тоді ви можете його викупити.

— За, що, маленька? — дивлюся у вікно невидючим поглядом. — У мене вітер в кишенях. Ти он одяг купила, лікування оплатила... — душа ридає. У такій дірі, я іще не був.

— Даміре, я не знаю, що у вас трапилося, але я не хочу аби ви здавалися. Хоч ситуація складна, але я впевнена, з неї можна знайти вихід.

Оглядаюся на дівчисько та наказую.

— Припини мені викати, Артеміє. А, щодо виходу. Він є. Тільки потрібно назбирати кілька десятків мільйонів доларів, аби все купити.

В руках дівчини дзвонить телефон, і вона перепросивши знімає слухавку й віддаляється від мене.

Її голос змінився за перші кілька секунд. Вона налякано у когось перепитує.

— Як це прийде?!! Він, що не нормальний? Я ніколи не прийму його пропозицію...

Дівчина замовкає. Хоч вона відійшла від мене, я добре відчуваю, як вона нервує.

— Добре, тьотю, я щось придумаю, а ти якщо щось, скажеш, що ти нічого не знала.

Красуня з чорним волоссям замовкає на мить, а тоді попрощавшись кладе слухавку. Несміло обертається до мене. Розгублено кліпає, й ледь чутно випалює.

— Даміре, мені допомога твоя потрібна...

Раптом в палату різко прочиняються двері та всередину буквально влітає лікарка.

— Що тут відбувається? — суворо цікавиться вона.

— Ми просто розмовляємо. — холодно кидаю.

— Артеміє, це точно розмова? — допитується білявка, прикипівши поглядом до наляканого дівчиська.

— Точно!

Голос Артемії звучить розгублено, мабуть, тому Віра Семенівна перепитує.

— Артеміє, тоді, що в тебе з обличчям?

— Вдома неприємності, — лиш розгублено кидає дівча.

— Зрозуміло! — з недовірою шипить лікарка, йдучи на вихід.

— Віро Семенівно! — раптом зривається з місця Артемія. Наздогнавши лікарку стурбовано просить. — Відпустіть свого пацієнта зі мною додому. Я беру відповідальність за його життя на себе.

Жінка зупинившись кілька секунд великими очима дивиться, то на мене, то на Артемію. Хоча якщо чесно, я теж дещо спантеличений таким проханням дівчини.

— Артеміє, як я можу його відпустити, якщо він навіть імені свого не пам’ятає?

— Та згадав я своє ім’я. — втручаюся я. — Дамір мене звати. По батькові Федорович, а прізвище моє — Лозинський. Тільки паспорта вже років десять, як нема.

Білява жінка киває незгідно головою, й примружившись цікавиться у дівчини.

— Навіщо він тобі?

Дівчина щось шепоче лікарці на вухо, а та посміхнувшись зиркає на мене.

— Ну, що ж треба, то треба. Бери. А якщо раптом щось, скажемо, що сам втік. — вона знову посміхається, та переводить погляд на дівчину. — Удачі. Але завтра потрібно аби хворий повернувся у лікарню на процедури.

— Звісно! Я сама привезу його. — обіцяє дівча.

— Тоді до завтра! — прощається лікарка та йде.

Як тільки за нею зачиняються двері, я примружившись цікавлюся.

— Маленька, може поясниш, що це щойно було?

Дівчина зітхає, опустивши очі. З хвилину мовчить, а тоді видавлює.

— Даміре, мені твоя допомога потрібна...

Я хмикаю і збагнути не можу, чим я можу допомогти цій крихітці.

— Маленька, чим я можу тобі допомогти? Я ж жебрак...

— Даміре, розумієш... — дівчина замовкає.

Прикипаю поглядом до красуні. Вона така кумедна. Розгублена й чимось налякана. Кілька секунд розглядаю дівча, а тоді повільно підходжу до неї.

— Що я повинен розуміти?

Великі фіалкові очі розгублено зиркають на мене.

— Мені потрібно, аби ти підіграв мені. — щоки дівчати вкриває рум’янець. — Коротше, мені потрібно аби ти вдав мого кавалера, сьогодні ввечері.

Я хмикаю. Таким проханням заскочений. Справді чекав нащо завгодно, тільки не чекав такого прохання від неї. Я не проти, але є один момент.

— Маленька, я то вдаватиму твого кавалера. Але, по-перше — я застарий для тебе, а по-друге — в спортивних штанах та футболці, я виглядатиму не найкраще. Тож пошукай собі когось іншого.

— Я куплю тобі речі, тільки поїхали зі мною.

— Артеміє, я не можу собі дозволити прийняти від тебе жодних речей. Ти й так забагато для мене зробила. — замовкаю, адже почуваюся винним перед цією красунею. — І за вчора, теж мені пробач.

— Даміре, проїхали! — відмахується Артемія і знову просить. — Поїхали. Я візьму тобі речі в прокат.

Я зітхаю, бо не можу їй відмовити. Вона ж мені життя врятувала. Тож вдати її кавалера, не проблема. Це найменше, що я можу зробити для неї.

— Гаразд! Поїхали.

— Ти зараз серйозно? — з недовірою цікавиться дівчина.

— Артеміє, я дуже рідко жартую.