Глава 13

АРТЕМІЯ.

Я ледь жива виходжу з машини та плентаюся з пакунком до лікарні. Насправді не хочу нічого. Я сьогодні так втомилася, що вирішила, завтра на роботу вийду лише по обіді. Постановила, що до обіду спатиму.

Йдучи до палати жебрака вже не хочу ніякої розмови.

 От віддам йому пакунок зі смаколиками, і одразу додому. А то я не готова нервувати. Досить, що він вчора кидався на мене, наче я перед ним чимось завинила. Гадає, якщо його жінка кинула та опустила, то всі такі. Я не готова вислуховувати за всіх.

Постукавши у двері вхожу в палату. В тілі одразу наростає незрозумілий тремор.

Ловлю на собі надто відвертий погляд свого жебрака, і спинним мозком відчуваю, що з ним щось не те. Хоча в телефонних розмовах ні лікар, ні медсестра нічого не казали.

Холодно вітаюся та йду просто до тумби, хочу залишити пакунок та піти як і планувала. Я справді сьогодні не готова спілкуватися з ним. Може поговорю завтра.

Залишаю пакунок на тумбі і переводжу погляд на чоловіка, який сидить на ліжку і надто пильно дивиться на мене.

— Це вам смаколики. Одужуйте.

Розвертаюся аби піти та чоловік раптом ловить мене за зап’ястя. Здригаюся, і різко та налякано зиркаю на нього.

— Артеміє, не йди! — надто суворо наказує хворий.

— Артеміє, може покликати когось? — зривається на рівні ноги медсестра.

— Аліно, вийдіть! — вирівнявшись наказує чоловік продовжуючи тримати мене за руку.

Він дивиться на мене згори вниз. В його карих очах стільки впевненості та суворості, що я розумію, цей чоловік природжений лідер і точно ніякий не жебрак.

— Артеміє?!! — знову налякано кличе мене медсестра.

— Все добре, Аліно, — невпевнено кидаю та все ж прошу. — Залиште нас.

— Ви впевнені? — допитується жінка

— Так. — відмахуюся. — Але якщо я проситиму про допомогу, тоді й покличте когось.

Аліна покидає палату, а я переводжу погляд на жебрака.

— Даміре, руку відпусти! — суворо наказую, хоча насправді мені страшно. Та переконую себе в тому, що ми на людях, і він мені нічого не зробить.

— Я не...

Хотів було заперечити мій хворий відпустивши мою руку, та я відступивши, перебиваю його.

— Ти — Дамір Тимофійович Сокіл. Тож не потрібно ламати комедію переді мною.

— Вже всім розтринділа? — у пів тону зривається чоловік.

— Ну ти знаєш, робити мені більше нічого. Бігала всім містом та всім розповідала. Не забагато честі?!! — намагаюся говорити спокійно, але голос від хвилювання тремтить. — Мені немає ніякого діла до того хто ти, але брехати навіщо?

Чоловік нервово ковтає з хвилину мовчить, а тоді пригніченим тоном кидає.

— Не хочу аби хоч хтось знав де я, і ким став... Бо ж уявляю як зараз тішаться всі... Краще померти справді жебраком.

Я пильно дивлюся на чоловіка, який відвернувшись від мене дивиться у вікно. В його словах не чую жалю, навпаки впевненість.

— Але як таке могло статися? — не можу витримати я. Це питання від вчора не дає мені спокою.

Дамір хмикає. Довго мовчить, а тоді здавлено кидає.

— Довга історія! Та й, що тепер говорити...

Я мовчу з хвилину. Розумію, що цьому чоловіку є про, що говорити, та схоже вже пізно.

— І ви отак легко здастеся? — з недовірою питаю, знову перейшовши на «Ви».

— А в мене є вибір? — не обертаючись цікавиться чоловік. — Я бомж. В мене немає нічого. Ще було кілька золотих прикрас та годинник. Вже й тих нема.

— Ваші прикраси в мене. Я віддам їх вам за умови, що ви пройдете курс лікування.

Чоловік раптом обертається від вікна.

— Не потрібно нічого мені віддавати. Здай коштовності в ломбард. Хай буде маленькою компенсацією за витрачені на мене кошти.

Я нервово ковтаю. Справді вражена таким вчинком чоловіка. Хоча його прикраси мені не потрібні. Примружившись, порушую тишу.

— Ви ж лідер! Я повірити не можу, що ви ось так просто опустите руки? Невже у вас немає зв’язків?

Чоловік хмикає та криво посміхається.

— Маленька, ти настирлива, мов дитя. Зв’язки є доти, доки ти корисний людям. А коли ти опиняєшся в паршивій ситуації. Більшість твоїх знайомих зайнята, а решта знати тебе не хоче.

Я нервово кліпаю. Пасивність чоловіка мені не подобається, тому випалюю останні новини, які вчора прочитала.

— Ви в курсі, що ваша дружина продає весь ваш бізнес. Будинки та машини вона вже продала. А два дні тому на продаж виставила всі ваші активи?

Обличчя чоловіка усувається. Гримаса гніву бродить по ньому, аж жовна виступають.

— Маленька, скажи, що ти пожартувала. — надто серйозно просить він.

Я лише не погоджуючись киваю головою.

— Це вже є в інтернеті.

— Ти можеш мені це показати? — охриплим голосом кидає чоловік.

— Звісно.

Виймаю телефон з рюкзака, і в пошуку набираю потрібну інформацію. А вже за хвилину передаю телефон Дамірові.