Глава 12

ДАМІР.

Красива брюнетка пішла. З її поведінки я зрозумів, що вона образилася. Кинула старе як слід прислів’я й пішла. Слова її дідуся зачепили мене. Я почуваюся паршиво. Вона прийшла мене провідати, а я образив її. І зробив це навмисно.

Зітхаю. Я не хочу більше підпускати до себе людей. Їм не можна вірити. Вони здатні зрадити заради наживи. Готові йти туди де шелестять купюри, переступаючи через усіх та йдучи по головах.

Нікому вірити не можна.

Але мої думки знову і знову повертаються до дівчини. Вона юна, приваблива, а медсестра сказала, що звати її Артемія. Дивуюся, бо таке ім’я чую вперше. Воно унікальне, як і вона сама. Але мене дуже турбує інше, звідкіля вона дізналася моє ім’я. Я боюся, аби вона справді не була журналісткою та не накопала ще більше інформації на мене. Бо я не знаю як буду жити, якщо вона мене здасть папараці. Можу тільки уявити як тішитиметься моя колишня, коли побачить мене у такому вигляді.

Я нервував до обіду наступного дня. Приймаючи крапельниці та уколи не міг заспокоїтися. Пив пігулки, дрімав та чекав, що дівчина сьогодні також прийде мене провідати.

По обіді до мене зайшла лікар. Попросила медсестру вийти. Оглянула мене й невдоволено заглянула в очі.

— Вам пощастило, що ота дівчина одразу викликала швидку, і оплатила вам належне лікування.

Я нервово кліпаю. Щось нічого не можу второпати.

Як це оплатила лікування? Про, що це зараз лікарка?

— Не зрозумів? Як це оплатила?

Віра Семенівна фиркнула й розповіла мені, як Артемія все та всюди оплачувала, аби мене прийняли в лікарню. Я шокований. Мені соромно, прикро, та важко повірити, що у світі ще є такі добрі душі, які здатні на людяність.

Як же мені тепер соромно перед тим дівчам. Зі слів лікарки я розумію, що справді повинен їй життям завдячувати.

Віра Семенівна побажавши мені якнайшвидше одужувати та берегти себе в майбутньому, покинула палату.

Я страшенно дратуюся. Виявляється ця дівчина ніяка не журналістка. Вона співвласниця мережі кафе. В голові не вкладається, скільки всього вона для мене зробила.

А я..?

Зітхаю. Мене шалено турбує той факт, що вона знає як мене звати. Я збагнути не можу звідки. Але я вдячний їй, що про моє ім’я вона не сказала нікому, адже лікарка досі вважає, що в мене стрес, і згодом я все згадаю.

Страшенно хочу аби це дівча прийшло до мене сьогодні. Нам треба поговорити. Я завинив перед нею. Я повинен її перепросити

 Вона ж стільки для мене зробила. А я тупо образив її.

Все не вкладається в голові. Я два тижні жебракував. Я більше так не хочу. Я не хочу більше жити на вулиці, але йти мені реально нікуди. Хіба що здати ювелірні вироби та винайняти житло.

Розчаровано видихаю глянувши на пальці. Ювелірних виробів у мене вже немає і годинника також. А навіть якби були, я не здав би їх у ломбард. У мене ж паспорта немає. У мене ледь обручку взяли без документів, і заплатили за неї копійки.

Тепер я справжній жебрак.

Житла немає. Піти нікуди. Пожалітися теж нема кому, зрештою я й не звик жалітися.

Потрібно щось вирішувати. Я ще три дні буду у лікарні. І за ці три дні, я повинен щось вирішити. Я не хочу більше жебракувати. Потрібно шукати роботу.

В невеселих роздумах я провів весь день. Та коли на землю почали спускатися сутінки. Я вже втратив надію, що дівчина прийде.

Зрештою вона й не повинна приходити. Я ж їй ніхто. Та ще й образив вчора.