Глава 11

АРТЕМІЯ.

Повернувшись додому, одразу вечеряємо з Клементиною. Розповідаємо одна одній як пройшов день. Я звичайно змовчую про агресивну поведінку свого врятованого хворого. На численні запитання тітки відповідаю, що все добре, а от мій хворий ще потребує лікування.

Після вечері Клементина їде до вечірньої столиці аби трохи розвіятися. Я ж поспіхом відправляюся у кабінет. Мене непокоїть мій врятований жебрак. Щось мені підказує, що ім’я його справді Дамір. Не даремно ж він так нервував.

Сівши за комп’ютер скидаю на пошту фото чоловіка, яке вивантажили з кошика. Заганяю у пошуковий об’єктив фото, але він знаходить мені лише схожих людей з бородою.

Нервово видихнувши, знову шукаю чоловіків з іменем Дамір. Ім’я рідкісне, але чи отой жебрак хоч десь засвітиться, це питання. Я розчарована, система взагалі нічого не шукає. Я дратуюся.

Взялася шукати в соцмережах. Півтори години коту під хвіст. Тут людей з таким іменем багато, але вони в основному не нашої національності. Є кілька українців, але вони зовсім не схожі на жебрака. Вони доглянуті охайні, а цей з бородою.

— А якщо забрати бороду?

Сама у себе питаю. Загорівшись цією ідеєю швидко заганяю фото в спеціальну програму та максимально обережно забираю бороду.

— Вау! Та він красунчик!

Ляпнувши це, я лиш пізніше зрозуміла, що сказала слова в голос. Сміюся сама з себе.

Так дожилася! То вже старечий маразм у мене, а може високий IQ?

Я десь чула, що інтелектуально розвинені люди розмовляють самі собою. Це звичайно добре, лиш би кукуха не поїхала.

Знову заганяю фото в гул і вуаля — є такий чоловік. Одразу відкриваю сторінку.

Дамір Тимофійович Сокіл — бізнесмен та засновник благодійного фонду «Допомога дітям».

У Даміра виявляється є кілька напрямків у бізнесі, а саме: логістика, авто салони, та лінія відпочинкових центрів.

Хмикаю, адже щось не віриться, що цей Дамір, якого я бачу зараз з монітора і той, що у лікарні. Один і той самий. На перший погляд, вони різні.

Тепер коли я маю повну інформацію, вирішую пошукати чоловіка в соцмережах.

На жаль він тут не активний. Але все ж кілька фото на сторінці я знайшла. І тепер стовідсотково переконалася, що мій жебрак — це і є той відомий бізнесмен.

Тепер взагалі нічого не можу збагнути. Знову шукаю у пошуковій системі ім’я чоловіка. Краще б я цього не робила. Інформація, яку я там знайшла не дала мені пів ночі спати.

Мені потрібно поговорити з цим чоловіком. Вирішую, що зроблю це завтра з самого рання.

Я прокинулася дуже рано. Перебуваю на емоціях. Абияк поснідала і вже зібралася на вихід з будинку, як увійшов Давид. Він з озлобленою гримасою суне до мене, й навіть не вітаючись питає.

— Де Клементина?

— Вона так рано не встає. Приходь біля одинадцятої. — холодно відмахуюся, і не можу втриматися аби не поглузувати. — Якщо ти вирішив позалицятися до неї, то ти спізнився... — лукаво посміхаюся колишньому в обличчя й додаю. — Її серце уже зайняте.

— Ха-ха-ха! — фиркає Давид. — Дуже смішно! — лютує та додає. Подивлюся, чи ти будеш отак сміятися, як я порозмовляю з твоєю тіткою?!!

— Удачі! — фиркаю я та повернувшись йду з будинку.

— Артеміє! — кличе мене колишній.

Я зупинившись, невдоволено оглядаюся.

— Невже тобі не цікаво, чому я прийшов?

— Абсолютно не цікаво! Тепер хай твоя Анастейша цікавиться, де ти волочишся, та псує свою нервово систему.

— Артеміє! — гримить Давид.

Я ж лише повернувшись йду на вихід, через плече кинувши.

— Бувай!

Посміхаюся собі під ніс. Можу тільки уявити як зараз лютує колишній. Але тепер мені байдуже.

Я себе на смітнику не знайшла. Зітхаю, бо я знайшла там до біса привабливого жебрака.

Справді щось не смішно.

Сівши за кермо, вирішую одразу їхати в лікарню. Та не судилося.

Я ще не встигла виїхати за ворота, як подзвонила Марта. Мені потрібно терміново їхати в центральний офіс.

Приїхавши, я оглянула обсяг роботи й зрозуміла, що до свого жебрака я потраплю швидше за все, аж над вечір.