Глава 10

АРТЕМІЯ.

Увійшовши в палату, вмикаю світло, адже тут згущуються сутінки. Розвертаюся і помічаю чоловіка з бородою, який надто пильно дивиться на мене. Я нервово ковтаю, адже цей чоловік поводиться надто впевнено у собі, як на жебрака. В нього надто сильна енергетика. Від його відвертого погляду, почуваюся ніяково.

Він точно лідер. Тільки як опинився в такій ситуації?

— Доброго вечора! А де медсестра? — напружено цікавлюся.

— Доброго! — Відповідає на привітання й додає. — Медсестра, мабуть, вийшла. — знизує плечима кремезний чоловік. — Я не знаю, бо тільки перед вами прокинувся.

Підходжу ближче до тумби й цікавлюся.

— Як ви почуваєтеся?

Поруч з цим чорноволосим красенем гублюся мов дівчисько. Не можу почуватися впевнено, як і не можу пояснити свій дурнуватий стан.

Ставлю пакунок зі смаколиками на стіл. Тут все те, що дозволила лікар.

— Це вам. — розгублено зиркаю на смуглого досить привабливого чоловіка. Ковтаю згусток хвилювання й повторюю запитання. — То як ви почуваєтеся?

— Стабільно. — сухо відповідає він.

Я на його запитання хмикаю та передаю слова лікарки.

— Ваші аналізи погані. Вам потрібно багато відпочивати, нормально харчуватися та не вживати алкоголь.

Високий мужчина шумно зітхає і повертається до мене спиною. Не знаю як розуміти його мовчання. З хвилину мовчу, а тоді все ж питаю.

— Як вас звати?

— Я не пам’ятаю. — не обертаючись заявляє чоловік.

Мене така відповідь дивує. Кілька секунд мізкую, а тоді випалюю.

— Вас звати Дамір.

Чоловік різко обертається нахмурено зиркнувши на мене. Він надто відверто дивиться мені в очі, та холодно повторює.

— Я не пам’ятаю, як мене звати. Не пам’ятаю хто я, та звідки. Припиніть мене діставати.

Мене різкість цього незнайомця бентежить та лякає.

— Тоді звідки у вас...

Він не дає мені договорити. Різко підходить до мене та нависає мов гора.

— Я не пам’ятаю нічого. Буквально нічого. Це зрозуміло?!! — шипить.

Я примружуюся, відверто дивлюся йому в очі кілька секунд, а тоді оминувши його, ставлю перед фактом.

— Якщо у вас амнезія, то вам завтра пропишуть спеціальний курс лікування. — оглядаюся на чоловіка та додаю. — Але якщо ви обманюєте, ліки лише вам нашкодять.

Бачу як красень нервово ковтає. З хвилину мовчить, а тоді поклавши руки у кишеню спортивних штанів, заявляє.

— Тоді я втечу звідси.

Я стримую посмішку й цікавлюся.

— А чи далеко?

— Що чи далеко? — з повним нерозумінням питає чоловік.

— Чи далеко втечете?!! Ваш стан ледь не критичний. Якщо ви втечете, то позбавите себе шансу вижити. — не витримавши зриваюся я. — Ви хоч розумієте, як ризикуєте своїм здоров’ям? Чи вам байдуже?

— Байдуже! — фиркає чоловік і повертається до мене спиною, зупинившись біля вікна.

Я роздратовано дивлюся у його широку спину. Якось не так я собі нашу зустріч уявляла.

— Послухайте, Даміре, ви можете кому хоч доказувати, що ви безхатько, але не мені.

— Я не Дамір, — зривається чоловік.

Я важко зітхаю, з хвилину дивлюся на сердитого красеня, який різко розвернувшись невдоволено дивиться на мене. Від цього мені хочеться піти, але я роблю крок йому на зустріч, та на ходу розблоковую телефон, і фотографую чоловіка.

— Що ти робиш? — зривається він та суне на мене.

Я задкую й схвильовано наказую.

— Не підходь. Це фото на пам’ять.

— Видали його. — шипить чоловік. — Хто ти? Невже журналістка?

— Заспокойтеся, я не журналістка...

Чоловік зупиняється в міліметрі, й примружившись гарчить.

— Тоді навіщо ти мене сфотографувала? Ти ж викладеш це у соцмережі?

— Ні.

— Я сказав видали.

Я важко зітхаю та видаляю фото. Воно все одно в кошику та Гугл фото збереглося. Показую чоловікові телефон, а тоді невдоволено питаю.

— Задоволений. А тепер охолонь та заспокойся. Тобі нервувати не можна. І взагалі, чому ти так нервуєш?

— Бо ти дістаєш! — розвернувшись йде від мене чоловік. — Я сказав, що я не Дамір.

В палату входить медсестра й одразу перепрошує мене, адже ходила по ліки та продукти додому купити.

Я на це змовчую і звертаюся до жінки.

— Аліно, наглядайте за хворим. Він грозився втекти. Але якщо захоче піти, хай іде... — знизавши плечима додаю. — Як казав мій дідусь, — кожна людина коваль свого щастя. Можна літати, а можна повзати в багнюці, але тут кожен обирає сам. — видихаю й прощаюся. — Доброї ночі! Та все ж якщо щось потрібно, телефонуйте.

Розвернувшись покидаю палату. Я дещо спантеличена поведінкою нехнайомця. Справді не розраховувала на таку його реакцію. Мені неприємно. На душі утворився згусток. Звісно я не чекала, що він падатиме мені до ніг, але міг хоч проявити повагу. Намагаюся не надавати цьому значення. Я все зробила правильно, а як бути далі, хай цей чоловік вирішує сам. Зрештою здоровий, дорослий мужик, хоче вдавати ображене дитя. Нехай!