Глава 9

ДАМІР

Я розплющую очі, і знову бачу білу стелю, але тепер уже бачу її чітко, бо зрання все було розмитим. А ще дуже паморочилося в голові. Я ледь прийняв душ. Як добре, що я в лікарні. Тут можна помитися. Тут є свіжа їжа, і тут немає смороду сміття, що гниє та розкладається.

Нервово кліпаю, коли чую шурхіт поруч.

Повільно сідаю і бачу жінку в білому халаті, яка великими очима дивиться на мене. Здається зрання була та ж сама жінка, але точно не пам’ятаю.

— О, ви вже прокинулися! — тихо кидає вона, й підходить ближче. — Як ви почуваєтеся?

Я лише знизую плечима та чесно відповідаю.

— Наче добре, тільки спати дуже хочеться.

— Це нормально. У вас сильне зневоднення. — жінка надто пильно дивиться на мене й цікавиться. — Як я можу до вас звертатися?

Я весь напружуюся. Не хочу називати своє ім’я. Не хочу світитися. Мені соромно, що я тепер жебрак. Найсправжнісінький жебрак. Батьки відмовилися зі мною спілкуватися, дізнавшись, що я одружуюся з Ксенією на таких умовах. Це трапилося ще дев’ять років тому. З того часу батьки не дзвонили мені, і на мої дзвінки не відповідали.

Над запитанням жінки кілька хвилин мізкую та випалюю.

— Я не пам’ятаю.

— Як це ви не пам’ятаєте? Ви, що не пам’ятаєте своє ім’я!!! — дивується жінка. — Ви, не можете не пам’ятати, як вас звати?!! — ледь не з квадратними очима бурчить вона.

— А як мене звати? — повторюю її запитання вдаючи бовдура.

Жінка поруч нервово кліпає. З хвилину мовчить, а тоді ще раз напружено кидає.

— Послухайте, мені потрібно знати як вас звати?!!

— Я не пам’ятаю, — вперто повторюю.

Медсестра видихає і набирає когось телефоном. Хвилин п’ятнадцять обговорює мою амнезію з якоюсь Вірою Семенівною, а тоді кладе слухавку. Глянувши на мене досить серйозно заявляє.

— Це погано, що ви нічого не пам’ятаєте. — вона зітхає, а тоді додає. — Гаразд. Зараз попрошу хай принесуть вам обід.

Я ж спершись на подушку, зажмурюю очі. Не хочу допиту цієї жінки, мені просто хочеться тиші. Мені цікаво як я тут опинився, але розумію, що ця жінка напевно не знає цього. От як прийде лікар, я її про це розпитаю.

Єдине, що я пам’ятаю це чорноволосе вродливе дівчисько, що спочатку нагримало на мене, а тоді запросило в кафе, обіцяючи погодувати. А далі не пам’ятаю нічого.

Раптом згадую маленького Арсена, й різко розплющивши очі, питаю.

— А скільки я тут пролежав?

— Сьогодні другий день.

Я видихаю, а жінка, що на мить відірвалася від телефона аби відповісти мені, знову з кимось тихо обговорює побутові питання.

Я ж занурююся у спогади. Не знаю скільки я жебракував. Скільки днів пройшло з того часу від коли я покинув будівлю суду. В той фатальний день я напився, і мене залишили спати разом з охоронцем у якомусь генделику.

За ці дні я багато пережив. Спав де приходилося, їв, що попало. Мав сутички з безхатьками. Я продав каблучку у ломбарді, і отримав трохи коштів, які витрачав на алкоголь та недорогу їжу.

Одного дня проходячи повз дитячий будинок інтернат, я помітив маленького хлопчину. Який вчепившись рученятами за сітчасту огорожу плакав. Видихнувши тоді я подумав, що ось ще один такий же як і я — покинутий, самотній і нікому не потрібен.

Оскільки поруч нікого не було я підійшов до малюка. Привітався та запитав чого він плаче, а він крізь сльози відповів.

— Я маму чекаю. Вона привела мене сюди й сказала, що повернеться. — малий схлипує стискаючи рученятами сітку. — А няня каже... — шморгає носом та крізь сльози додає. — Що мама написала відмову та покинула мене на завжди...

— Тихо, малий. Не плач. А то зараз нянька твоя, прийде. На мене нагримає, з тобою буде сваритися. — виймаю з кишені шоколадний батончик та простягаю малюкові.

Хлопчик бере батончик та трохи заспокоюється. Ми довго з ним розмовляємо. Я дізнаюся, що його звати Арсен. Прошу його не плакати. Обіцяю, що якщо мама казала, що прийде. То вона повинна прийти. Хоча в душі сумніваюся, що це правда. Схоже нянька сказала дитині правду. Шкода малого, та я нічим допомогти йому не можу.

Після тієї нашої зустрічі, я щодня приходив до Арсена. Приносив йому батончики. Останні два дні в мене коштів вистачало лише на ті батончики. Але я не міг залишити малюка без цього маленького задоволення.

Я змушений обірвати свої роздуми, бо приносять обід. Після обіду медсестра знову поставила мені крапельницю і я заснув.

Прокинувся коли на вулиці темніло. Медсестри в палаті не було. І я вирішив встати та трохи розім’ятися. А вірніше прогулятися по палаті.

Походивши по колу. Підходжу до вікна і спершись об укіс дивлюся на вечірнє місто внизу. В тілі ще відчувається втома, але думки повертаються до малого Арсена. Бо все інше мене зараз не хвилює. Не хочу нічого міняти у своєму житті. І якщо чесно взагалі нічого не хочеться. Я розчарувався в людях. Нікому не можна вірити, нікому. Зі мною зналися всі, доки в мене були статус та положення в соціумі, а зараз я ніхто, тож нікому не цікавий.

Хоча гадаю Марк шукає мене. Але я зараз не можу вірити і йому. Адже в його команді є люди які все докладали Ксенії, ще у той час, як у нас все добре було. Тож зараз я можу розраховувати лише на себе. Я впевнений, що Марк мене не знайде, адже я заховався в нього під носом. І у передмісті мій колишній начальник безпеки точно шукати мене не буде.

Здригаюся коли прочиняються двері в палату. Оглядаюся, бо дуже сподіваюся, що це лікар.

Але я помилився. В палату увійшла худенька, чорнява дівчина середнього зросту. Вона вмикає світло, і наші погляди зустрічаються. Я прикипаю до дівчиська. Це ж та дівчина, що виносила сміття та зголосилася нагодувати мене. Мов заворожений дивлюся на неї.