Глава 8

АРТЕМІЯ.

Приїхавши в основний офіс, важко зітхаю. Бо ж маю багато роботи, а ще сьогодні повинна проконтролювати три кафе, а вірніше шеф-кухарів, на яких поступили скарги. Як від клієнтів, так і від підлеглих.

Але спершу вирішую зробити всю паперову роботу, а тоді вже й поїду. Бо ж маю намір ще раз навідатися в лікарню, до свого врятованого хворого. Зітхаю. Ні я не хизуюся своїм вчинком. Але збирає страх від того, що якби він ось так впав посеред вулиці, і нікого не було б поруч, то, що було б тоді?

Одного не можу збагнути.

Чому люди обирають таке життя, як жебракування? Невже їм не хочеться затишку, чи комфорту? Звісно ситуації бувають різні. Але коли в тебе є хоч якийсь свій куточок, ти маєш кошти на хліб, а ще здоровий, то це вже розкіш. А якщо постаратися, той можна щось заробити. Але люди чомусь обирають такий спосіб життя. Живуть де попало, та аби як.

Видихнувши своє нерозуміння, беруся до роботи. Та на довго мене не вистачило. Знову тону у роздумах.

Цікаво, а як складеться наша розмова? Що скаже цей чоловік? На вдячність від нього чомусь не розраховую. Тут аби зі звинуваченнями не накинувся.

Вкотре важко зітхаю, і знову беруся за роботу. Хоча мої думки та цікавість не дають як слід зосередитися.

Тільки-тільки почала нормально працювати, як галас за дверима змусив мене піднятися з-за робочого столу.

Прочиняю двері свого кабінету і торопію. До мене нахабно рветься Давид, а Марта його не пускає.

— Артеміє, забери цю навіжену! — розлючено наказує колишній, розмахуючи букетом ромашок.

Я лише важко зітхаю і подякувавши Марті, прошу залишити нас.

Коли моя заступниця зникає у залі, я прикипаю поглядом до зухвалого красеня.

Дивно, як я могла не помічати його нарцисизм. Від нього ж пре самозакоханістю та самолюбством. А його нахабна зухвалість — відштовхує.

Давид наближається, а я невдоволено цікавлюся.

— Навіщо ти прийшов?

— Артеміє, я хочу бути з тобою. — простягає мені квіти.

 Я закочую очима, спершись у дверний відкіс, й закладаю руки на грудях. Я не люблю ромашки, навіть з голубим відтінком. Зрештою, я можу їх сама нарвати біля озерця, але мене від їхнього запаху нудить. Напевно Давид про це забув.

— Артеміє, букет візьми! — наказує чоловік.

— Давиде, мені від тебе нічого не потрібно. Іще, я з тобою не хочу бути і більше не буду. Тож не псуй нерви. Забирайся!

— Послухай, бубочко, досить ображатися. Я помилився. Але я досі кохаю тебе. Ми...

— А я тебе не кохаю. І ніяких «Ми» вже немає. — кілька секунд мовчу, а тоді випалюю. — До того ж в мене є молодий чоловік. Я тобі про це вже казала. Тож припини за мною ходити. — блефую та правдиво додаю. — Мені через тебе проблеми не потрібні. Тому забирайся. Я не хочу більше тебе бачити...

Давид кілька разів помінявся на обличчі. Моя брехня таки зачепила його самолюбство. Тішуся, що все ж збрехала йому.

— Артеміє, ти обманюєш! — на емоціях випалює Давид. — Ти не могла... Ти ж кохаєш мене.

Я сміюся колишньому в обличчя й надто зухвало заявляю.

— Давиде, ти наївний мов дитина. І віриш у те, що хочеш вірити. Чому це я раптом не могла?!! Ти ж зміг. А я плюнула у твій бік і прозріла. Знайшла справжнього чоловіка, який кохає мене. Поважає. І знає, що я люблю півоноподібні троянди. А ти схоже вирішив зекономити?!! Чи може Настя любить ромашки?

Давид озлоблено дивиться на мене, а тоді зі злістю кидає.

— Та іди ти під три чорти! Я знаю, що у тебе нікого немає. Вирішила відімстити. Та ти ж сама до мене потім приповзеш та пізно буде...

— Дивись, бо вже повзу, — фиркаю та зачиняю двері кабінету у Давида перед носом та замикаю їх на ключ.

Чую незрозумілий шум за дверима та крик чоловіка.

— Ну і залишайся сама. Гадаєш — велика цаца?!! Та ти нікому окрім мене не потрібна.

Я ж підійшовши до вікна просто дивлюся у нього.

Напевно добре, що Давид пішов від мене. У своєму гніві він завжди принижував мене та ображав. Мабуть, справді краще самій, ніж з таким як він.

Постоявши у вікні, знову беруся за роботу. Бо через трохи потрібно їхати.