Глава 7

АРТЕМІЯ.

Після вечері я вирішую поплавати в басейні, але спершу мушу поставити телефон на зарядку. Повертаюся у кабінет, адже зарядний пристрій у рюкзаку. Мій погляд натрапляє на відсунену кишеню з якої видніються речі жебрака. Виймаю всі речі, й підходжу з ними до вікна. Розкладаю на підвіконні, адже хоч вже вечір, на вулиці все ще добре видно.

Мій погляд стрибає на прикраси, і я ловлю себе на тому, що зважаючи на те, що цей чоловік рився у смітниках, їх не завадило б обробити антисептиком. А то хтозна, яку заразу можна підчепити.

Кладу ювелірні вироби у срібну тарілочку, що взяла на полиці поміж книг. Сподіваюся цій посудині нічого не буде. Тітка знайшла її коли садила троянди в саду. Експерт сказав, що цій тарілці років чотириста, мінімум.

Молюся хоч би тітка не увійшла. Заливаю прикраси антисептиком, а годинник вирішую просто протерти.

Протираючи годинник розумію, що це без сумніву брендова оригінальна річ.

Хмикаю, і відклавши годинник беруся до прикрас. На ланцюжку та печатках усюди стоять проби вищого ґатунку. Знову хмикаю, бо на одній з трьох печаток помічаю драпірування з внутрішньої сторони. Воно трохи затерте, тому беру лупу і таки бачу не чітке слово кирилицею, «DAMIR».

Цікаво, що означає це слово. Воно може означати багато. Як ім’я сина, коханця, хтозна може цей чоловік неправильної орієнтації. Від останньої думки мене пересмикує, ще не доводилося перетинатися з такими людьми. Я щиро сподіваюся, що все ж це ім’я належить тому жебракові. Хоча судячи з речей, не такий він вже й жебрак. Ювелірні вироби добротні й, мабуть, вартують пристойно.

Цікавість не покидає мене. Мучить одне й теж питання.

Чи це все, що було на ньому справді належить цьому безхатьку? Чи він все ж десь поцупив ці всі речі?

Та на ці питання зможе відповісти лише сам чоловік.

Видихаю. Зібравши речі жебрака, кладу назад у кишеню. Очищую срібну тарілочку Клементини та повертаю на місце. Нарешті беру свій зарядний пристрій та поставивши телефон на зарядку, йду до басейну.

Втомившись пірнати, кутаюся в рушник, адже вечірня прохолода змушує здригатися.

Повернувшись в кабінет, на телефоні бачу пропущений від медсестри. Поспіхом набираю її, а на серці наростає неспокій.

Але нервувала я даремно. Виявилося, хворий прокинувся, Аліна його погодувала. І знову поставила крапельницю. Зараз хворий знову спить.

— Хай спить! — видихаю я й обіцяю. — Я заїду до вас зрання.

Піднявшись до себе я моментально провалилася у сон. Зате прокинулася ні світ, ні зоря. Всі мої думки знову витали навколо цього жебрака. Намагаюся вгадати хто він, і як опинився на цьому смітнику.

Коли продзвенів будильник, я піднялася. Провела всі свої вранішні ритуали, від бігової доріжки до контрастного душу, і лише тоді одягнувшись, спустилася на сніданок.

Снідати довелося одній, бо Клементина не кожного ранку, так рано прокидається. Здебільшого вона встає о десятій.

Поснідавши, збираю все необхідне й відправляюся у лікарню. На душі якісь дивні передчуття. Зустріч з цим жебраком хвилює мене.

Але в лікарні на мене чекає розчарування. Мій хворий спить. Аліна повідомляє, що він прокинувся, навіть сам поснідав та прийняв душ. Переодягнувся і під дією крапельниці знову спить. Він не говорив нічого, лише спитав де він знаходиться.

Я прикипаю поглядом до чоловіка. Він спить на животі. Крізь обтислу футболку добре проглядаються рельєфи спини.

Ні, жебрак точно б не мав таку тілобудову.

Прошу Аліну тримати мене в курсі всіх подій. Попрощавшись покидаю палату. Вийшовши у коридор, набираю Віру Семенівну. Вона запевняє, що з хворим все добре. У нього сьогодні знову взяли аналізи. Результати будуть по обіді. Жінка обіцяє мені їх повідомити телефоном.

Попрощавшись з лікаркою, відправляюся в офіс.