Глава 6

АРТЕМІЯ.

Залишивши свого жебрака на медсестру. Залишаю їй свої контакти, і наказую Аліні телефонувати мені у разі будь-яких дрібниць. Сама ж втомлена покидаю лікарню.

 Дорогою додому заїжджаю в основний офіс, аби переконатися, що все добре. Беру нам з Клементиною наші улюблені заварні тістечка, та відправляюся нарешті додому. Сьогодні, я заслужила аби побалувати себе.

Приїхавши додому та увійшовши в будинок, я здивована. Тітки немає. Покоївка повідомила, що тьотя відправилася на прогулянку кварталом. Це здивувало мене. Моя тітонька любить прогулянки парками міста, а от кварталом гуляє рідко. Хоч тут є невеличкий парк та озерце поруч.

Ну, що ж доведеться почекати Клементину. Попросивши покоївку повідомити мене про прихід тітки, подаюся в кабінет, аби перевірити пошту, і можливо трохи попрацювати, адже сьогодні я день просачкувала.

Через хвилин сорок, до мене в кабінет входить сама Клементина, з букетом польових квітів в руках, і буквально вся сяє. Я з подивом піднявши брову, цікавлюся.

— І де це ми були?

— На прогулянку ходила, — відмахується з посмішкою тітка.

— Одна?

— Ну, не зовсім, — загадково знову посміхається вродлива білявка, й підходить до мене. — Я вирішила послухати тебе, та таки прогулятися. А вже через кілька хвилин мене наздогнав Олексій. Запропонував скласти компанію... Ну, а я ж за твоєю порадою погодилася. Ми прогулялися до озера. Ось назбирали букетик... — ніяковіє Клементина.

 Я посміхаюся. Рада за тьотю.

— Сподіваюся, ти не шкодуєш, що провела час у компанії цього імпозантно красеня?!!

— Ох! — зітхає тітонька. — Не те слово. Навіть не думала, що цей Олексій такий хороший співрозмовник. — зітхає. Вмить серйознішає та додає. — Хоча, знаєш, трохи страшно...

— Тьотю, ну чого ти боїшся? Зрештою, ти вже занадто доросла аби боятися. Не всі ж однакові...

— Не всі, та на жаль більшість. — зітхає тітка.

— Клементино, припини! — бурчу я. — Якщо я буду дивитися на тебе, то теж залишуся одна на довгі роки. Чи може мені варто всіх порівнювати до Давида?!!

— Дитино, ти, що! — гримає тітка. — Ще знайдеш собі достойно. Тільки Давида ні за, що не прощай. Зрадив раз, то повір продовжуватиме й надалі. — тітка зітхає та додає. — Звісно є екземпляри, які каються, але їх мало. Зрештою, Давид на покаянного грішника

— не схожий.

— Не схожий, — видихаю я, сумно погодившись з тіткою. — Він й не дуже й каявся. Мабуть, від мене до своєї Насті побіг.

— Та він і тій Насті вірним не буде. Це такий типаж чоловіків, що щойно побачить коротку спідницю, то одразу побіжить за нею, як пес бродячий.

Я на мить посміхаюся, та вже за мить нервово кліпаю, згадуючи свого жебрака. Зітхаю. І опустивши погляд, звертаюся до Клементини.

— Тьотю, я маю до тебе серйозну розмову...

— Яку? Артеміє, щось все-таки трапилося? — одразу напружено хапається за мої слова тітка.

Я з хвилину мовчу, а тітку розриває нетерпляча.

— Артеміє, не мовчи.

Підіймаю погляд на красиву білявку. Розповідаю як побачила жебрака біля сміттєвих баків за нашим кафе.

— І, що? — дивується тітка. — Ти, що ніколи жебраків не бачила?

— Та бачила, тьотю. Але цей не такий, як усі. — зітхаю та продовжу розповідь. — Коротше він знепритомнів...

— І, що? — великими очима дивиться на мене Клементина.

Я зітхавши розповідаю правду. Всю історію від початку до кінця. Закінчивши свою розповідь тим, що покинула чоловіка на медсестру. Замовкаю опустивши голову. Налаштовуюся слухати від тітки нотації.

Клементина надто довго мовчить, а тоді таки здавлено порушує паузу.

— Все правильно, ти зробила, дитино.

Я з недовірою підіймаю очі на тітку, а вона пильно дивлячись на мене починає розповідати.

— Якби колись давно, люди вчасно викликали швидку, то врятували б життя мого дідуся. — в красивих очах тітки помічаю стільки болю, що аж серце стискається. — В нього в п’ятдесят чотири роки стався інсульт. І знаєш найгірше те, що коли він впав без тями, люди оминали його. А доки на нього натрапили студенти, які й викликали швидку допомогу, було вже надто пізно. Бо дідусь пролежав на сонці три з лишком години. При тім, що він був пристойно одягнений, а люди прийняли за п’яницю. — тітка на мить замовкає та додає. — Я можу лише пишатися тобою, моя хороша. Люди в наш час надто бездушні та байдужі до чужої біди.

Ми ще довго обговорюємо ситуацію з врятованим жебраком, і я все ж висловлюю свої побоювання.

— Але коли він одужає, він знову повернеться до того ж стилю життя, що й раніше...

— Ми можемо запропонувати йому роботу, якщо він сам цього захоче.

— І ким він працюватиме у нас? — напружено цікавлюся.

— Спочатку подивимось, що він вміє, а тоді вже й вирішимо, як бути. — мудро кидає Клементина та наказує. — Досить розмов! Ходімо вечеряти, бо я нагуляла вовчий апетит.