Глава 5

АРТЕМІЯ.

Входжу в палату і приємно вражена, адже дорогою сюди, я вже оплатила перебування хворого у ній на п’ять днів. Це цілі апартаменти за таку смішну ціну. Тут є санвузол, а також входить хороше харчування.

Підходжу до чоловіка. Він лежить на чистій біленькій постелі, одягнений у той одяг, що я купила і головне чистий. Оглядаюся на лікарку.

— Що з ним? Перед тим, як знепритомніти він у мене їсти просив.

— У хворого сильне виснаження, зневоднення та судячи з аналізів запальні процеси у тілі. Та дообстеження вже проводитимемо завтра. — лікарка зітхає і додає. — Єдиним приємним моментом є те, що він чистий. — я з повним нерозумінням дивлюся на жінку, а вона пояснює. — Я маю на увазі гепатити, ВІЛ, туберкульоз, не підтвердилися. Кров на аналіз на виявлення наркотичних речовин в організмі ми теж взяли, але він буде готовий через два дні.

Я лише зітхаю і щиро сподіваюся, що цей чоловік не наркоман. Мені дуже цього не хочеться.

— Які ліки йому потрібно? — сухо цікавлюся.

— Я залишила список на тумбі. — лікар на мить опускає очі, а тоді з попередженням видає. — Я б радила вам, найняти медсестру. В нас є такі поза штатом. Ну хоча б на перші два дні. Бо хтозна, як поводитиметься цей чоловік.

— Гаразд. Викликайте медсестру, — навіть не роздумуючи погоджуюся я.

— Ви впевнені? Це ж додаткові витрати?!! А ви ж його навіть не знаєте...

— Впевнена! — холодна запевняю та додаю. — Краще я допомагатиму, аби не допомагали мені. Зрештою життя цікава штука — інколи підносить нам сюрпризи саме в той момент, коли ми цього найменше чекаємо.

Білявка хмикає, й з хвилину пильно дивиться на мене.

— Що ви маєте на увазі?

— Інколи життя обертається до нас спиною. І ми опиняємося в таких ситуаціях, з яких складно знайти вихід. І в такий момент, наче на зло, всі чомусь відвертаються від нас. Дякувати Богу, я в такій ситуації ще не була, але скажу по правді, і бути не хочу.

Жінка оглядається на чоловіка.

— Ви хочете сказати, що він не жебрак?!! — неоднозначно перепитує вона.

Я лише знизую плечима й тихо кидаю.

— Хтозна?!! Все може бути...

Білявка хмикає та просить.

— Гаразд, Артеміє Романівно, мені потрібно йти, а ви дочекайтеся медсестри. Оплатіть її послуги, залиште номер телефона, та купіть ліки, і на сьогодні все. Можете бути вільні. А якщо буде щось потрібно, ми з вами зв’яжемося.

Віра Семенівна залишає палату, а я повільно та не сміло підходжу до хворого, який мирно спить. Зупиняюся поруч і розглядаю сплячого чоловіка.

Чорне мов ніч волосся, густі чорні брови. Тільки очі не знаю якого кольору. Бо бачила їх всього кілька секунд. Густа борода додає чоловікові років. З цієї густої бороди видніються малинові вуста. Зовні цей жебрак навіть досить привабливий.

 Цікаво хто він? Невже справді безхатько? Який поцупив чужі речі..?

Зітхаю. Бо ж розумію, що це цілком можливо. Але не розумію, чому такому атлетові тинятися без діла. Хмикаю, бо щось тут не сходиться.

В нього як для жебрака, досить міцна та красива тілобудова. Хоча все може бути, може жебраки тепер просунуті пішли. Стежать за своїм тілом. Розумію, що це ахінея. Підходжу до вікна, а думки мов надокучливі круки, не відпускають мене.

Жебрак, що стежить за своїм тілом, шукає їжу в сміттєвому баку?!! Не чоловік, а загадка.

Можливо коли він підлікується та прийде до тями, то все розповість.

А, що далі? Він, що знову піде жити на вулицю?

Я вся напружуюся. Чомусь не хочеться аби цей красень жив на вулиці, і знову рився у сміттєвих баках. Я чомусь цього не хочу, хоч причини свого небажання пояснити не можу. Але цей чоловік, це не цуценя, яке я принесу додому і тітка нічого не скаже. Це здоровенний мужик. Зрештою чи схоче він сам щось змінювати у своєму житті. Зазвичай безхатьки вперто не хочуть нічого змінювати.

Озираюся на чоловіка. Вперто не хочу вірити, що він жебрак. Тільки хто він насправді, збагнути важко. Ніяк не можу заспокоїтися та перестати мучити себе здогадами.