Глава 4

АРТЕМІЯ.

Повертаюся з речами через годину. Купила чоловікові все нове. Дві пари спортивних штанів. Три футболки. Шкарпетки, капці та білизну. Оскільки на дворі літо, інших речей йому поки не потрібно. Шкода мені цього чоловіка. Такий кремезний, міг би справді знайти собі роботу, а не жебракувати та тинятися по вулицях.

Цікаво, а в нього своє житло є? А де ж він жив до цього?

Та на ці питання може дати відповідь тільки цей чоловік.

Входжу в приймальний покій. Віра Семенівна побачивши мене, одразу йде на зустріч. Коли опиняється поруч, простягає мені жменю ювелірних виробів та годинник.

— Це речі цього чоловіка, віддасте йому потім, якщо захочете. Його одяг кинули до прання, потім віддадуть.

Я спантеличена забираю коштовності, і напружено цікавлюся.

— Що з ним?

— Ваш хворий має численні синці. Було б добре відправити його на комп’ютерну томографію внутрішніх органів, бо аналізи його погані.

— То відправляйте...

— Але КТ платне.

— Я знаю. Відправляйте. — стурбовано наказую, адже якщо я не оплачу це обстеження, то його не зроблять взагалі.

— Гаразд. Чекайте мене тут.

Жінка забравши від мене одяг йде, а я заховавши прикраси чоловіка у рюкзак присідаю на лавочку. Бо ж піти не можу. Я сьогодні мала трохи справ, та схоже їх доведеться перенести на завтра.

Вкотре дзвонить мій мобільний. Виймаю його з кишені джинсів. — Це тітка!

— Артеміє, ти на обід приїдеш? — одразу цікавиться вона.

Підіймаю руку з фітнес-браслетом. На циферблаті майже чотирнадцята. Давно пора обідати. Та з цією біганиною я про це забула.

— Ні, Клементино, не приїду. Я трохи зайнята. Увечері тобі все розповім.

— У нас проблеми? — заклопотано цікавиться тітка.

Видихнувши, коротко розповідаю їй про кафе в передмісті.

— Ну тож проблема вирішена. Це не страшно. Навпаки, нехай люди одужують, це краще ніж розносити заразу по місту. — напружено тараторить тітка. На мить замовкає, і знову допитується. — Якщо з кафе ти все владнала, то чим таким ти зайнята.

Вперто не хочу зараз нічого розповідати. Досить того, що вже довелося вислухати від Марти.

— Тьотю, я ввечері все розповім.

— Невже це особисте? — ніяк не вгамовується Клементина.

— Ну, — протягую — майже. Тьотю, я все тобі розкажу потім, а ти краще ніж допитувати мене, сходи на побачення з Олексієм Івановичем. Мужчина он вже пів року чекає, а ти йому гарбузи підсовуєш. — посміхаюся і жартома додаю. — Нема у тебе совісті.

— Ой, ой, яка ж я розумна. А ти знаєш, що старших вчити не годиться. Це одне, — а інше — совість, то багатство, а я людина бідна.

— Не прибідняйся! — з посмішкою наказую й одразу додаю. — Тож наводь марафет і вперед на побачення.

— Артеміє, дитино, то все жарти. Застара я вже для побачень.

— Тьотю! — бурчу невдоволено я. — Застара ти будеш у дев’яносто, а тобі ще пів віку до цього. Тож не вигадуй.

Тітці лише п’ятдесят три, а вона вже стогне, що стара. Хоча вона виглядає значно молодше своїх років. Мені шкода її, адже вона заміж так і не вийшла. Чекала хлопця з армії, а він прийшов і взяв за дружину іншу. Клементина взяла собі це до голови, і заміж так і не зважилася вийти. Хоч сватали та й не раз.

— Ох, дитино! Це все складно для мене. — стогне тітка.

— Клементино, не вигадуй ти старша від мене лише на тридцять років. Тому не бубни, а збирайся на побачення.

У слухавці чую істеричний сміх Клементини.

— Ох, Артеміє, вмієш ти переконувати. Хоч би не забути оте твоє, лише на тридцять років старша. Подумаєш — три десятки, зовсім дрібниці.

Я вже сама починаю посміхатися, адже справді зморозила, так зморозила.

Помічаю, що до мене наближається лікар, тому поспіхом прощаюся з тіткою, на останок наказавши йти на побачення з нашим сусідом. Який їй проходу не дає.

— Ваш хворий вже в палаті. Ми надали йому окрему платну палату. — повідомляє жінка, зупинившись поруч. Пильно зиркнувши на мене, уточнює. — Сподіваюся, ви не проти.

— Ні.

Я справді не проти, бо чудово розумію, що так навіть буде краще. Мені байдуже до оплати. Я можу собі це дозволити та допомогти цьому бідолашному, бо ким би не був цей чоловік — він в першу чергу людина.

— Тоді ходім в палату, я все вам розповім.

Іду за жінкою та страшенно нервую. Боюся аби в цього чоловіка, не дай Боже, не виявилося яких серйозних хвороб.