Глава 3

АРТЕМІЯ

Швидка приїхала досить швидко. А я за цей час встигла вислухати моралі від Марти. Мовляв, я ненормальна. Швидка бомжів не возить, і все таке.

Зітхаю, адже вона мала рацію. Від бригади медиків мені довелося вислухати чимало. Вони спершу навіть заявили, що не братимуть цього жебрака в машину. Адже він очуняв, тож хай йде собі. Але чоловік у брудному вбранні, чи то спав, чи то просто був настільки виснажений, що не міг навіть встати.

Довелося домовлятися з бригадою комерційною мовою. Бо ж мені совість не дозволила, аби з цим чоловіком щось трапилося. І хоч зовні він схожий на жебрака, але дорогі речі на ньому, свідчили про протилежне.

Блондинка, що була у складі медичної бригади, лише невдоволено фиркнула. Взяла гроші, й швидко заховавши їх у кишеню, заявила.

— Але ви мусите їхати з нами, бо я невпевнена, що цього жебрака покладуть на лікування.

Я нервово ковтаю. На такий хід подій я зовсім не розраховувала, але виходу нема. Мушу їхати. Чудово розумію, що й в лікарні мені доведеться платити, аби цього бідолашного таки поклали на лікування.

Наказую Марті винести решту сміття, та замкнути кафе. А я підтягнуся вже в основний офіс, як тільки все владнаю.

— Артеміє, не ображайся, але в тебе не тільки ім’я дивне... — невдоволено кидає Марта. — Навіщо тобі здався той волоцюга? Ти вічно шукаєш проблеми на свої другі дев’яносто...

— Не дев’яносто, а вісімдесят вісім. — невдоволено відмахуюся я, та не можу заспокоїтися. — Марто, ти ж бачила. На цьому чоловікові брендові речі та золото. А годинник..? Бачила який?

— Ой Господи, Артеміє!!! Ти така наївна. — невдоволено бурчить Марта. — Поцупив десь той годинник. Він же жебрак. А речі на смітнику міг підібрати. А, щодо золота, то це цілком може бути біжутерія. На смітниках такого мотлоху вагонами.

Я важко зітхаю. І махнувши на Марту рукою, сідаю в машину, адже мені потрібно їхати. Навіть якщо цей чоловік справді жебрак — він впершу чергу людина, і йому в цей момент потрібна допомога. Я не можу його покинути, адже допомогти йому більше нікому.

В приймальному покої мені теж довелося вислухати чимало. Білява лікарка, яка приймала нас, зухвало заявила.

— Якщо ви не помиєте того жебрака, то його ніхто в лікарню не покладе.

— Ви, що пропонуєте мені самій його мити? — не витримавши зриваюся я.

— Можете домовитися з санітарками за винагороду. Та це одне, а інше — лікування хто йому оплачувати буде?

— Я. — сухо відмахуюся. Мені боляче дивитися на напівпритомного чоловіка, що лежить на каталці. І якого збираються викинути з лікарні через те, що він жебрак. Важко видихнувши, прошу білявку. — Віро Семенівно, можна вас на два слова.

Жінка в зеленій уніформі закочує очима й зверхньо кидає.

— Можна.

Відходимо в бік, і я досить впевнено заглядаю у сині очі зверхньої панянки.

— Віро Семенівно, я не знаю де і кого тут шукати. Організуйте все та призначте висококваліфіковане лікування. Я в боргу не залишуся. Скільки скажете стільки й буде. Якщо потрібно щось на перед, кажіть.

Жінка хмикнувши зводить брову. Секунду дивиться на мене, а тоді виймає з кишені телефон, і щось тицьнувши повертає екран до мене. Де в калькуляторі світиться пристойна сума.

— Це для початку. Людям потрібно оплатити вредність їхньої роботи, адже це в їх обов’язки не входить.

— Зрозуміла. — тихо кидаю. — Мені потрібно зняти кошти. Ви все організовуйте, а я за кілька хвилин повернуся.

— Не обманиш? — примружується жінка.

Я ледь стримую свій гнів. Мене вбиває людська байдужість. Тому неоднозначно цікавлюся у відповідь.

— Кафе «Пані Валевська», вам про щось говорить?

— Так. Люблю відпочивати там з подругами. — жінка зводить брови разом, та з повним нерозумінням питає. — А до чого тут..?

— Я співвласниця цих кафе. Тому брехати не в моїх інтересах. Приступайте, аби надати хворому належне лікування. Я зараз повернуся.

Білявка хмикає і киває незгідно головою.

— Цьому волоцюзі нечувано пощастило.

Жінка йде до хворого, а я на вихід з приймального покою.

Добре що банкомати є поряд з лікарнею. Зняла потрібну суму і повернулася. Мого хворого вже повезли на миття. Навіть вже встигли взяти кров на аналіз.

Віддаю кошти Вірі Семенівні, і вимушена чекати доки хворого помиють та будуть готові аналізи.

Доки вирішувала робочі моменти телефоном, до мене знову підійшла білявка.

— Вашому хворому потрібен одяг, білизна, шкарпетки та капці. Тут поблизу є магазин вживаних речей, можете щось там обрати. Розмір XXXL. Взуття сорок четвертого розміру. — жінка зітхає та додає. — Зараз будуть готові аналізи. Тому ви можете відлучатися, аби хворого не вдягали у сорочку, а одразу одягли у чисті речі.

Залишаю жінці свій номер телефону на всяк випадок, та їду купувати речі для уже свого хворого. Хай буде мій, лиш би живий залишився.