Глава 2

АРТЕМІЯ.

Тільки все обговорили з Клементиною. Я лиш встигаю приготувати собі каву, як телефонує мій заступник.

— Артеміє Романівно, у нас невеличка прикрість.

— Марто, що трапилося? — одразу напружено цікавлюся.

— Коротше, у кафе у передмісті захворіло одразу двоє працівників. Посудомийка та прибиральниця.

— На, що захворіли? — спантеличено цікавлюся.

— Ангіна у них. — випалює Марта. — Їх немає ким замінити.

Я кілька секунд міркую, а тоді кидаю.

— Марто, я зараз їду туди, і ти підтягуйся. Потрібно кимось замінити цих людей.

Кладу слухавку. Поспіхом сьорбаю гарячу каву та нічого не кажу тітці. Не хочу аби вона нервувала.

Каву так і недопила. Стрибнувши за кермо, відправляюся у кафе, що знаходиться у передмісті.

Через пів години гальмую під закладом. Тільки встигаю вийти з машини, як під’їжджає Марта. Разом входимо в кафе. Відвідувачів небагато, але офіціанти та бармен чимось заклопотані. Йдемо до адміністратора, вона у своєму кабінеті.

Фаїна Ральфівна ледь жива. Каже, що болить горло, і висока температура. Повідомляє, що у кухаря сьогодні теж температура, та й помічнику, щось погано. Ми з Мартою переглянувшись мовчки йдемо на кухню. Тут теж плачевна ситуація. Знову переглядаюся зі своєю заступницею, і я приймаю важливе та необхідне рішення.

— Кафе зачиняється до повного одужання всіх працівників. — зиркаю на Марту та прошу. — Марто, скажи, хай хтось з офіціантів повісить вивіску, «Зачинено». Причину закриття, зараз придумаємо.

Коли заклад покидають останні відвідувачі, збираємо всіх присутніх працівників. Я оголошую оплачувану двотижневу відпустку для тих, хто ще не захворів, а ті хто хворий, обов’язково на лікарняний.

Разом з Мартою вирішуємо, що причиною закриття кафе, ми оголосимо технічний ремонт. Бо кафе і справді потребує деяких обновок.

Коли всі працівники пішли. Вирішуємо самі з Мартою прибрати залишки їжі, заготовлення. Адже вони зберігатися не можуть. А тягти їх в інші кафе не хочемо, аби не наражати нікого на хворобу. Скинувши все в мішки та зав’язавши їх, я беруся по одному тягти відходи до сміттєвих контейнерів. Які знаходяться неподалік, за сусіднім будинком.

Підходжу до контейнерів, і бачу високого кремезного чолов’ягу у брудному одязі, що риється у сміттєвому баку. Коли він вирівнюється на шиї помічаю масивний золотий ланцюжок. Це мене неабияк дивує. Я раніше цього безхатька тут не бачила. Мене чомусь бере зло, тому змовчати не можу.

— Громадянин хороший, а ви працювати не пробували? Такий здоровий лоб..? Іди працюй, це краще ніж ритися у смітниках.

Кидаю мішок з їжею у сміттєвий бак, а чоловік оглядається на мене.

Я нервово кліпаю. На руках золоті персні, дорогий годинник на лівому зап’ясті. Одяг теж дорогий тільки замащений. Підіймаюся поглядом вище і часто кліпаю. Чорна борода велетня, досить довга. Вона спотворює чоловіка, але його сині очі виглядають якимось мутними. Помічаю, що чоловік тремтить, а на мої слова зірвано видає.

— Я їсти хочу.

Я нервово ковтаю. Адже щось цей чоловік не схожий на безхатька. Нічого не можу збагнути, лише тихо кидаю.

— То ходіть зі мною. Поїсте нормально.

— Жартуєш? — з недовірою цікавиться чоловік.

— Зовсім ні. Ходіть. — кличу чоловіка. Адже ми з Мартою покидали їжу в контейнери.

Ми ж знаємо, що сюди приходять поїсти безхатьки. Тож я матиму чим пригостити цього чоловіка. Зрештою він не схожий на безхатька. Тут щось інше.

— Маленька, ти серйозно? — якось не виразно цікавиться чоловік.

— Серйозно!

Запевняю та ошелешено дивлюся, як чоловік робить крок і починає падати. Я ледь встигла його зловити, хоча він все одно впав, але уже не так різко. Бо втримати цього чолов’ягу я не змогла.

— Що з вами? — Налякано питаю, і розумію, що він знепритомнів. Щиро сподіваюся, що з ним все добре.

При цім розумінні мені все одно страшно. Моє тіло моментально проймає тремтіння. Несміло торкаюся пульсу на шиї, і видихаю коли пульс прослуховуються. Піднявшись виймаю з кишені штанів телефон, і тремтячими руками набираю швидку допомогу.