Глава 1

АРТЕМІЯ.

— Бубочко моя, пробач! Я оступився. Я ж не відав, що роблю. Я не кохаю Настю...

Я набираю повні легені повітря і шумно видихаю. Слова Давида на мене вже ніяк не діють. Він покинув мене заради іншої, пів року тому. За цей час я встигла перехворіти, цим молодим чоловіком, і навчитися жити без нього.

Зараз я стою у кабінеті свого будинку, і просто дивлюся у вікно на викошений, зелений газон.

— Артеміє, ти чуєш мене? — досить вимогливо цікавиться мій колишній.

Я видихнувши негативні емоції, обертаюся до чоловіка. Примружуюся та цілком серйозно питаю.

— А як же Настя? Вона ж вагітна від тебе..?

— Уже не вагітна. — випалює Давид та ображено зізнається. — Зрештою і вагітною ніколи не була. Вона обманула мене.

Пильно дивлюся на Фролова і розумію, що я вже нічого до нього не почуваю. Він вбив мої почуття своєю зрадою, та підлим вчинком.

Я ніколи не забуду той вечір, коли він прийшов збирати свої речі. Давид носився по квартирі зухвало заявивши. «Я йду від тебе! Я більше не кохаю тебе. В мене є інша. Вона чекає від мене дитину... — тоді він змірив мене з ніг до голови, і зневажливо кинув. — Тільки прошу не потрібно істерик. І зупиняти мене теж не потрібно, я все одно піду...».

Я й не зупиняла, і істерик не закочувала. Ми тоді з Давидом винаймали помешкання. Я просто покинула молодого чоловіка на одинці. Зібравшись пішла гуляти.

Довго гуляла у парку. Беззвучно ковтала сльози. А коли стемніло, повернулася. Зібрала свої речі, залишила ключі, та зателефонувала господині, в якої ми орендували помешкання. Повідомила її, що я більше не проживаю у квартирі. І оскільки договір оренди оформлений на Давида, то з усіх питань їй слід звертатися до нього.

В той вечір я переїхала жити додому, а вірніше до тітки Клементини. Це старша сестра мами, з якою я живу з шістнадцяти років. А вірніше від тоді, як моя мама вийшла вдруге заміж та народила двійню.

Пильно зиркаю на чоловіка навпроти, й сухо цікавлюся.

— Давиде, а від мене чого ти хочеш? Може, щоб я тебе пошкодувала? — знизую плечима, і холодно кидаю. — Мені шкода. Але я не можу відповідати за всіх представниць прекрасної статі. Ти зробив свій вибір сам.

— Артеміє, припини! — хмуриться Давид. — Я вже мільйон разів пошкодував, що пішов від тебе.

Я хмикнувши посміхаюся, а тоді байдуже констатую.

— Сильно. — кидаю з іронією. — Що ж, аплодую стоячи. Не всі чоловіки вміють визнавати свої помилки. — набираю повні легені повітря й цікавлюся. — А від мене чого ти хочеш?

— Бубочко, я хочу повернутися до тебе! — досить впевнено випалює привабливий кремезний блондин.

Я набираю повні легені повітря. Як же скоро змінилися бажання мого колишнього.

— Давиде, для тебе я Артемія Романівна. — витримую коротку паузу, а по ній додаю. — Пізно, Давиде! Дороги назад немає. Я не вступатиму в повторні стосунки зі зрадником.

— Артеміє..!

— Давиде, розмову закінчено! Залиш цей маєток і забудь сюди дороги. Зрештою, мене теж забудь. — зволожую вуста та обманюю. — У мене є інший. І я не хочу аби через тебе, у мене з моїм коханим були непорозуміння.

— Артеміє, не обманюй! — зухвало заявляє Давид. — Я взнавав, у тебе нікого немає...

— Погано взнавав! — фиркаю та досить суворо наказую. — У тебе хвилина, аби покинути периметр цього маєтку! А якщо чіплятимешся, я звернуся до суду.

— Ну і залишайся одна. Так і будеш старою дівою. Кому ти окрім мене потрібна? — випльовує Давид та покидає кабінет гримнувши дверима.

Я важко зітхаю, і лаю Фролова в умі останніми словами.

Буквально за хвилину в кабінет вбігає тітка Клементина.

— Що він хотів?

— Повернутися! — хмикнувши відповідаю я та присідаю за робочий стіл.

— Отакої! — обурюються тітка присідаючи навпроти. — Сподіваюся, ти відправила його туди куди Макар телят не гонив.

Я лише всміхнувшись згідно киваю головою.

— От, і молодець! — хвалить мене Клементина. — Краще вже одній, ніж терпіти отаке чудо. Захотів пішов, захотів повернувся. Гадає знайшов запасний аеродром. А дзуськи! — лютує тітка, чим змушує мене посміхатися.

Після обурень Клементини, обговорюємо справи у кафе. Яких у нас вже цілих шістнадцять. Бо коли мені виповнилося вісімнадцять, у Клементини було одне кафе. Я запропонувала розширюватися та розробила бізнес-план. До нині пам’ятаю як боялася тоді тітка ризикувати. Але завдяки тому, що вона таки зважилася у нас тепер своя лінія кафе, «Пані Валевська», по всій столиці, і це за п’ять років. Тепер Клементина лише час від часу контролює справи, а я займаюся всією основною роботою.