Пролог

ДАМІР.

  Ксенія — стерво!

Я не розумію, як їй це вдалося. Мій адвокат запевняв, що суд буде на моєму боці. Але щойно я програв справу. А з нею весь мій бізнес, активи та все майно. Програв все до останнього. Моє рухоме та нерухоме майно перейшло у власність дружини.

Емоції, що захопили мене не дають дихати. Виходжу на вулицю, але тут не легше. Промені палючого сонця, скажено жарять.

Зупиняюся на краю сходів. Намагаюся розслабитися та заспокоїтися. Хоча на вулиці важке повітря, дихати нічим.

Все не вкладається в голові.

Як жити далі? Я ж по суті безхатько. Все моє майно, що залишилося — це ювелірні вироби, що зараз на мені, телефон та кілька карток. Які вже до вечора будуть не активними, а ще ключі від автомобіля, який по суті вже не мій.

— Ну, що, любий? Можеш мене привітати. Я у виграші! А ти якщо, що приходь. Можливо, я знайду для тебе роботу.

Чую за спиною насмішку уже колишньої дружини. Цей голос подразнює мою нервову систему. Мені хочеться послати це стерво, якнайдалі, але стримуюся. Знаходжу у собі сили змовчати на її слова.

— Ключі від машини! — наказує колишня, простягнувши руку.

Я навіть не дивлячись на неї віддаю їй ключі. А Ксенія зловтішно кидає.

— Будеш знати, як зраджувати. А ще клявся у коханні та вірності... І як після всього вірити вам чоловікам? — фиркає жінка й оминувши мене, виляючи стегнами йде донизу.

Я поклавши руки у кишені штанів мовчки дивлюся їй у слід. Розлючено сам себе питаю.

А й справді, як можна було кохати таке стерво?

— Даміре Тимофійовичу, я не знаю, як так сталося... Справу мали виграти ми... Але я...

Чую позаду обірвані фрази свого адвоката. Та тепер я не хочу його слухати. Він підвів мене. Виходить нікому вірити не можна.

— Антоне Вікторовичу, проїхали. — перебиваю його. — Спасибі, за працю! Сподіваюся, ви розумієте, що тепер оплатити ваші послуги я не маю чим.

— Я все розумію! Даміре Тимофійовичу...

— Антоне Вікторовичу, — знову перебиваю чоловіка. — Спасибі за розуміння та роки співпраці! Був радий мати з вами справу.

— Даміре...

— Антоне Вікторовичу, вибачте, але я хочу залишитись на одинці.

Чую важке зітхання літнього чоловіка позаду.

— Вибачте мені, Даміре Тимофійовичу, що підвів. Але знайте, що ви в будь-який момент можете звернутися до мене. Буду радий допомогти.

Голос мого адвоката звучить здавлено, але я йому вже не вірю. Здається, що Ксенія підкупила всіх кого тільки можна було купити.

— Матиму на увазі, — лише сухо відмахуюся.

 Справді хочеться залишитися на одинці. Не покидає бажання відправитися на дачу, але вона вже не моя. Тепер мені нікуди піти. Я залишився без копійки за душею.

Антон оминувши мене йде сходами вниз.

Я ж стараюся заспокоїтися, але в мене погано виходить.

Напевно тут без спиртного не обійтися.

В кишені дзвонить телефон. Виймаю його. Це мій начальник охорони. Кілька секунд повагавшись таки знімаю слухавку.

— Даміре, це правда, що ти програв суд?

— Правда! — сухо випалюю.

— Даміре, але як? — ошелешено цікавиться підлеглий. — Ти ж мав виграти справу?!!

— Але програв! — холодно констатую факт.

— Потрібно негайно подавати на апеляцію, — командирським голосом наказує начальник безпеки.

— Марку, я цього не робитиму.

Чую як шумно зітхає мій підлеглий, а тоді питає.

— Скажи де ти, я під’їду.

— Марку, мене немає. І не потрібно мене шукати...

— Даміре, не дуркуй! — гримить підлеглий. — Ти повинен...

Я запускаю свій телефон у квітник та йду сходами донизу. Не хочу нікого бачити. Мені чужа жалість не потрібна.

Спустившись вниз, йду понад дорогою. Помітивши таксі зупиняю машину, і сівши в салон, прошу.

— У передмістя, будь ласка!

Мені потрібно залишитися на одинці. Все переосмислити та зрозуміти як жити далі. Адже я опинився на самісінькому дні.