10

Воледар. 20 - 15 років перед цим.

Вона лежала на ліжку, чекаючи на смерть. Сонна лихоманка зламала її. Вона розуміла, що втрачає себе, і нічого вже не взмозі змінити. Пухлина в її мозку була сильнішою. Смерть невблаганно підбиралася до юної Каріни.

 Але, сьогодні був гарний день. Болі майже не було, і думки дівчини проясніли, а разом з думками прийшов страх. Вона хотіла жити, як того хочуть усі, у її віці… І боялася смерті.

Скрипнули вхідні двері, і до хати хтось увійшов, а незабаром дівчина почула чоловічі голоси, один із яких належав її батькові.

 - Я не можу повірити в те, що ви кажете. Найкращі цілителі Гарона, не змогли подолати хворобу, а тут ви, звичайний некромант, кажете, що в силах врятувати мою доньку?

 - Так. Можу. Ви коли-небудь чули про аркана Останнього Шансу? Так, пане ле Сор, бачу по очах, що чули.

 – Я готовий заплатити вам будь-яку ціну.

 – Ваші гроші мені не потрібні.

 - Тоді що?

 - Влада. – Коротко відповів незнайомий некромант. – Ваша дочка стане моєю дружиною. Ні, не зараз, коли вона трохи підросте і буде готова до цього. Я не поспішаю. Ви повинні розуміти – це чудова партія для мене. Адже ви чудово знаєте, як важко вихідцю з дрібної аристократії вибитися в люди.

 - Нехай буде так…

***

Сьогодні перший день занять у Воледарському університеті, куди батько послав її вивчати закони Гарона. Будучи першою красунею Воледара, відбою від шанувальників не було. Можливо, вона навіть закрутила б невелику інтрижку з одним із них, але в неї вже був наречений - некромант, який віддав їй своє серце. Нехай батько і наказав тримати все в таємниці, вона не могла дозволити собі гуляти на очах у свого майбутнього чоловіка, який теж вступив до того самого університету. Нехай він уникає її, але ж він не сліпий, а злити того, хто заради тебе перетворився на бездушного монстра було, щонайменше, нерозумно.

***

"Цей хлопчик, Амор... Мракобіси! Який же він гарний... 

- Так, Каріно, не смій думати про нього! По-перше, він не аристократ. По-друге, у тебе є наречений!..

 Але, який же він гарний..."

***

Сьогодні Амор вперше поцілував її, і вона зрозуміла, що це та людина, яка їй потрібна. Людина, з якою вона готова розділити своє життя. Так, вона завдячує своїм існуванням цьому проклятому некроманту, але, навіщо потрібне життя якщо в ньому немає місця для кохання? Серцю не накажеш, а воно рветься до іншого. До Амора…

***

 - Я боротимуся за своє щастя.

***

Увечері, проводжаючи Каріну додому, Амор подарував дівчині маленького, білосніжного, іграшкового ведмедика. Каріна була така рада цьому простому подарунку, немов це була найбільша коштовність в усьому світі. Вона ніколи не залишить цей подарунок. Він завжди буде поруч із нею. Що б не сталося.

***

Нарешті Каріна зважилася прокреслити всі горизонталі руни (char)2048*. Вона пішла до свого нареченого, щоб поговорити з ним. Дівчина боялася, адже знала, що під маскою улюбленця компанії - Ліара, ховається жорстокий і розважливий монстр.

(* нажаль данний символ не приймається місцевим компілятором||інтерпретатором ;(. 

Сам вислів являється переносним, і у Гаронні замінює поняття крапок над літерою 'і')

 Іграшкове ведмежа лежало на своєму місці в сумочці.

 - Ми впораємося. Ми сильні, правда? - Вимовила дівчина, погладжуючи для хоробрості подарунок коханого, і пішла на зустріч долі.

 Ліар ле Онейр був удома. Він пропустив Каріну всередину, а коли зачинив двері, скинув маску добродушності.

 - Я знаю, навіщо ти прийшла, тварюко. Але, рахунки, слід сплачувати...

 І дівчину поглинула темрява.

***

Опритомніла вона в якійсь клітці. На підлозі лежала купа соломи. Сумочка лежала неподалік.

 Дівчина кинулася до неї, і з полегшенням помітила, що ведмежа все ще лежало на своєму місці.

 Десь, у темряві коридору, почулися кроки. Не гаючи часу, дівчина сховала ведмежа в купу соломи. Саме вчасно.

 У підвалі, поряд із кліткою, з'явився Ліар.

 - Отямилася, тварюко? Ось і добре. Почнемо…

***

Він бив її щодня. Гвалтував, мучив, знущався. Він сказав їй, що вона мертва. Каріна ле Сор стала жертвою невідомї нежиті. Сказа, що її поховали.

Він говорив їй еайбразливіші слова і... знов, бив. Принижував і знущався доти, доки дівчина не втрачала свідомість. Потім він приводив її до тями, і все повторювалося.

Він цілеспрямовано ламав її. І за тиждень йому це вдалося. Дівчина була готова на все, аби її більше не били.

 Але й цього, монстру в людській подобі, було мало. Він продовжував бити її доти, доки не перетворив на Звіра, який, нібито й убив Каріну ле Сор.

 Коли Ліар досяг своєї мети, він оглянув своє творіння - жива людина, перетворена на нежить. 

 - Ось тепер ти стала тією тварюкою, що була в твоїй душі. Тепер ти Звір, і моя рабиня. Я віддав тобі своє серце, щоб ти жила. Я прирік себе на страждання, яких ти не знала. Чи знаєш ти, тварюко, як це жити без серця? Без почуттів? Як це вбивати, пожирати чужі серця, щоб хоч на короткий час, знову, відчути себе людиною? Ні, ти нічого не знаєш. Ти зрадила мене, тварюко. Ти поламала всі мої плани, і тепер ти виправиш усе, що наробила. Буду з тобою чесним - ти мені не потрібна як жінка. Мені потрібна лише влада, і ти принесеш мені її. Ти вбиватимеш тих, кого я тобі накажу, і приносити мені їхні серця. Якщо ти хочеш звільнитися від мене – я маю жити. Жити бо того хочу я. А тепер іди, і принеси мені серце твого батька…

***

П'ятнадцять років Каріна прожила у смердючій клітці. П'ятнадцять років вона вбивала тих, на кого їй вказував Ліар, полювала, добуваючи для нього серця. П'ятнадцять років він знущався над нею, і жорстоко карав за найменшу провину.