РОЗДІЛ 2

АННА.

Я йшла по темній тихій вулиці, нікого не було, навіть фонарі і ті дивно миготіли, а відчуття було немов хтось за мною стежить, ну ні це вже реально якась грань фантастики, здається я перечитала, ті всі містичні книжки, і тепер мені вживається те чого нема.  Я стала ловити серед на думці що останній місяць зі мною щось дивне твориться, чим ближче до хеловіну тим більше мене тягне на все містичне, раніше такого не було. Так все досить, спочатку треба додому прийти.

Не знаю скільки пройшло часу але я вже була майже біля будинку, як почула якийсь шум, пішла туди але нічого не було, тому швидко пішла у під'їзд, потім у квартиру і від страху відразу на всі замки, врятувати не врятує але так було спокійно. Далі душ, заспокійливий чай і спати. Всю ніч мені снилися кошмари, хоча таке рідко бувало. 

Вранці була як вижатий лимон, мусила пити каву вдома, а не як завжди на роботі вже.  Після сніданку  і кави, вирішила що пора збиратися на роботу. Після роботи мені чомусь захотілося піти додому через парк, в темну пору доби, одній, от хіба нормальна людина так зробить? - нормальна - ні, а я зробила, я себе не мов не впізнавала, як тільки почалася фаза зростаючого місяця до повні. Немов перевертнів перетворює на монстрів а в мене починається період шукання собі пригод на голову, причому небезпечних. З цим треба було щось робити, але що? Піти вночі  в парк?  а не дай бог там маньяк якийсь на мене нападе, чи знову у щось вплутаюся, на ну його нафіг. 

Короче вирішила піду додому через парк провітритися і одразу додому, довго ходити не буду, сподіваюся.  Як не дивно в парку було тихо, спокійно  і безлюдно. Свіже повітря мені було якраз доречно, я навіть відчуваю прилив сил. В далині вже виднівся місяць, але парк освітлювався. В один момент мене накрило дивне відчуття тривоги, немов коли від напруги стає дибки волосся, немов за мною хтось спостерігав. Все навкруги оглянувши нікого не помітила, ну думаю краще від гріха подалі, краще йти. Але з темряви почула голос, який мене злякав так що  я ледь не зуміла, ще й  був такий тихий і грубий немов шипіння змії:

• і чого така дівчина, гуляє одна в такий час? 

боже мене а ж трясти від страху почало, одна, в парку і тут хтось є, а якщо він нападає на мене? тоді мені кранти, навіть не врятує ніхто, і  я тихо відповіла:

• хто тут?
• впевнена що хочеш знати? - якось загадкового відповів незнайомець
• взагалі ТАК - голосніше сказала я,
• як кажуть менше знаєш, краще спиш..
• це не про мене.. - відповіла я 

    Я вдивляючись в темряву, намагалася щось там побачити, але нічого ніде не помітила, дивно це, ну невже мені це все здалося? чи я вже з розуму зійшла? не знаю як але він про це здогадався, вийшов трохи вперед, весь в чорному,  і на голові капюшон щоб не бачили обличчя, руки були в карманах, тому роздивитися тату чи ще щось було неможливо, а головне продумано і сказав:

• не гуляла б ти тут  о такій порі дівчинко
• чому? - від його слів  в мене все тіло немов було в холодному поту, було  і страшно і ні, і це було дивно, такого відчуття я ніколи ще не відчувала, я навіть ні злості ні злих намірів від нього не відчувала 
• всяке може статися…
• що саме?
• та будь що..
• це погроза?
• ні,  так сказати дружнє попередження
• а мені не потрібні твої попередження
• я хочеш..
•  я не боюся! ні тебе, ні інших!
• а зря, звідки тобі знати, що  я тебе не вб'ю зараз 
• бо знаю
• це ти поки так думаєш дівчинко
• а  я не думаю я знаю!
• от з приводу того що ти не думаєш, це я помітив, всі молоді дівчата спочатку роблять а лише потім думають, що наробили, а  тоді вже пізно, щось змінювати і  тим більше виправляти - з насмішкою відповів цей тип
• не треба судити всіх однаково, всі дівчата різні
• можливо.. особливо ти..
•  що я?
• ти точно інша..
• так інша..
• і навіть не знаєш наскільки..

далі я зрозуміла, що розмова йде не в ту сторону, тому час тікати:

• так все відвали від мене! - і кинулася уперед, на що вслід почула:
• ще побачимося зміючка..
• а чому зміючка?? - з подивом повернулася знов удо нього і  сказала я
• бо твої слова видаються гостро, різко як клики змії які впиваються в горло жертви і випускають отруту
• ти хам і я кийсь ненормальний!
• можливо, але ми ще побачимося, от побачиш..
• сподіваюся ні! - сказала я 

    І бігом до виходу, і не обертаючись пішла додому, так швидко як могла, там після того як зачинилася на всі замки змогла заспокоїтися і віддихатися, а то дихання було немов  я марафон бігла, давно в мене такого не було. Так все же доброе пора заспокоїтися, і  я зняла верхній одяг, повісила на вішалки, зняла взуття і пішла на кухню, випити води, бо в роті все пересохло. 

Цікаво хто він був такий, і чому вирішив що ми ще зустрінемося? може бачив мене впарку не раз, тому так і сказав? сподіваюся що це так і є.  І після я ще випила два стакани води, і пішла  в кімнату, трохи почитати новини,  а там душ і спати, але вийшло інакше, я просто заснула, напевно була замотана більше ніж думала, і тим більше після такого вечора і пригоди. 

    Цей вечір я напевно запам'ятаю надовго і буду це все в голові не один раз прокручувати, що можна було ще сказати, чи зробити, але він був правий, що вже сталося те змінити неможливо, і це стане уроком на майбутнє.