Глава 18

Роксана

Дивно бути у чужому будинку майже добу й розуміти, що нічого не загрожує. Навпаки, про мене піклуються. Лея сидить зі мною поки навідуються друзі Ніка. Вони запитують як я, що відчуваю, чи нічого не потрібно. Їх голоси спокійні, не ворожі, і це дивує ще більше. Наче…я не в іншій команді, наче не образила їхнього друга на перегонах. Згодом ще двічі оглядає лікар, дає таблетку знеболювального. Почуваюся чудово. Попри рани, тріщину у ребрах й сюрреалізм ситуації. Ми з подругою говоримо про це, тихо, щоб ніхто не почув. Вона теж не розуміє поведінки Домініка і його друзів. 

— Можливо вони хочуть переманити тебе на свій бік? — поправляє подушку під моєю спиною й задумливо дивиться на вікно. — Все-таки, ти обігнала Ніка, то що буде з Делі, якщо зміниш бік?

Хмикаю. Біль майже вщух, таблетка діє. 

— Жартуєш? Нік чітко сказав, що він не звір, тому я тут. Але гроші маю потім віддати за машину. Навряд причина у моєму сумнівному успіху. Я не досвідчена, перемагала на фарті, сама знаєш. 

— Так, але ти бачила ж сама, всі поводилися гарно. 

— Можливо причина у тобі? Ти явно симпатична Ріо, — усміхаюся.

Лея хмуриться, поправляє чорняве волосся й дивиться з мовчазним докором. 

— Що? — сміюся.

— Він теж мені подобається, — зізнається. — Мабуть, він перший, хто справді імпонує. Але…

Запитально вигинаю брови в очікуванні продовження. Лея мала достатньо хлопців, щоб бути досвідченою у справах сердечних. Не раз говорили про її партнерів, й справді, вона ніколи не червоніла при згадці одного лише імені хлопця. 

— Лякає, — доповнює подруга.

Дзвінок телефона відволікає. Подруга показує, що мама й підіймає слухавку. Голос її мами суворий й холодний. Дуже рідко вона поводиться ось так. Напружуюся. Лея бурмоче виправдання, каже, що все гаразд, а потім називає адресу й кладе телефон на ліжко.

— Вибач. — сумно дивиться. 

— Що сталося? 

— Твої батьки скоро приїдуть сюди. Мама…твоя прийшла до моєї в пошуках. 

Прикушую губи. Паніка миттєво захоплює свідомість у полон. Я не можу залишатися тут. Не можу і все. Я знаю своїх батьків. Вони прийдуть й влаштують скандал. Осоромлять, бо кричатимуть на Ніка, його батьків, його друзів. Мене будуть шарпати й кричати яка я грішна. Не хочу, щоб ці люди бачили подібне. Вони не заслужили. Нік не заслужив. 

Звішую ноги. Лея запитально дивиться. 

— Потрібно йти, — твердо вимовляю. — Ти ж знаєш…

Подруга киває. Починає допомагати зібратися. Накидає на плечі куртку й виходить у коридор.

— Потрібно сказати, Роксі, — прискіпливо оглядає з ніг до голови. — І таксі викликати. Я маму скерую потім в інше місце, швидше за все вони разом їдуть. Але ти мусиш подякувати за поміч.

Налякано киваю. Лея показує кабінет батька Ніка. Тихо стукаю, сподіваючись, він там. На стук лунає відповідь. Заходжу й раптом відчуваю біль. Струмом пронизує кожну кісточку, кожний шмат шкіри. Не розумію чому, адже має діяти знеболювальне… 

— Доброго вечора, — намагаюся усміхатися. 

Чоловік встає. Дуже гарний й статний. Таких по телевізору показують. І геть не схожий з Ніком. Ніколи б не сказала, що вони батько й син. 

— Вітаю, Роксано, — усмішка у чоловіка щира, відкрита. — Щось сталося? Нік мав залишити вас до повного одужання.

— Ні. Так. — голос тремтить. — Я… Я не можу користуватися вашою гостинністю, Нік й так зробив дуже багато. І ви. Щиро дякую за це, адже ваша поміч була даром, — тараторю. — Та мені вже час. Батьки їдуть. Мені потрібно їх зустріти на шляху сюди. — натягую усмішку.

Чоловік звужує погляд. В очах блиск, ніби розуміє, що замовчую більше, аніж кажу. Втім, він не коментує. Лише киває головою й м'яко промовляє:

— Були раді допомогти. Одужуйте. 

Ще раз дякую й вибігаю з кабінету. Біль розповсюджується тілом, як зараза. На мить зупиняюся у чомусь на кшталт холу й притуляюся до стіни. Поглядом ковзаю по картинах. Напрочуд гарних картин. Хотілося б зостатися й роздивитися їх, та часу обмаль. Лея вже мала викликати таксі. 

Дістаюся виходу. Обіймаю себе руками в спробі втримати. Лея обертається й вказує на автомобіль, який приїхав за нами. 

— Ходімо, — стиха каже.

Спускаюся сходинками. Чую голос позаду. Його голос. Обертаюся. Блакитні очі спрямовані на мене. Біле волосся у хаотичному ідеальному порядку. Чомусь дивлячись на Ніка зараз здається, що переді мною вище створіння. 

— Куди ти? — питання поставлене надто спокійним тоном.

— Батьки сюди їдуть, — відповідаю. Він знає надто багато, щоб приховувала. Навіть смішно, адже найкраща подруга не відає й про частину моїх таємниць. — Не хочу проблем для вас. 

Лея підганяє. З кимось говорить телефоном, а я стою. Стою, як камінь, що не здатний зрушити з місця. 

— Ти тікаєш, тому що не хочеш проблем для нас? — уточнює.

— Так. Вони дуже…гаряче реагують.

Нік вигинає брови. Крива посмішка ледь помітно торкається рожевих губ.

— Я помітив. Просто для уточнення: ти мене захищаєш від власних батьків? 

Розгублююся. Не певна, що дану ситуацію можна назвати саме так. Чи захищаю я його? Чи себе від сорому? Я винна Домініку — факт. І точно не бажаю, щоб він чи його друзі побачили правду про мою сім'ю. Боюся засудження. Боюся, що мене вважатимуть такою ж скаженою. 

— Не знаю. — відверто промовляю. — Ще раз дякую тобі. Гроші… буду намагатися віддати їх. 

Розвертаюся й крокую до таксі та Леї, котра на вигляд вже сердиться. Кроки позаду набатом по серцю, у скронях пульсацією. Руки хлопця лягають на мої плечі. Розвертає до себе. Схиляє голову на бік. Діаманти вивчають, сканують, шукають щось. 

— Тебе каратимуть? — сухе питання.

— Швидше за все, — стиха промовляю. — Не хвилюйся, це не твої проблеми. — вимучено усміхаюся. 

Відступаю від Жар-птиці. За мить я вже біля Леї. Сідаю в авто й благаю себе не обертатися. Не надіятися. Не мріяти. Бо в очах Домініка я помітила щось таке, що…тримає? Розуміє? Не жаліє,  а навпаки, відчуває гнів, як і я?