Глава 17

Домінік

Я ніяк не можу забути. Ніяк не можу викинути з голови те, на що схожа спина Роксани. Не можу припинити відтворювати картинки з її грудною кліткою. Я не мав бачити, просто хотів залишитися, коли лікар оглядав… Досі перед очима ніжна, бліда шкіра, яка винесла так багато болю. Це відкинуло назад. Повернуло у час, коли стояв ось так само неподалік від вже мертвого брата й спостерігав з абсолютною байдужістю, як його діставали. Дивно, що у стресових ситуаціях я залишаюся спокійним. Не можу пояснити чи це нормально, чи ні. Ми говорили про мою реакцію на зовнішні подразники з психологом, та мене не влаштувала відповідь, що таким чином організм захищає себе. Тому що краще б я кричав чи падав на коліна. Краще б плакав. А я не міг. Я був заціпенілим шматом криги. Тоді й зараз. 

Час сповільнився.  Я знав, що Роксана влетить у мою машину. Знав, що це неминуче і нічого не змінити. Тому стояв. Це натовп зніс до неї. Натовп штовхнув, опинився на колінах поруч з тілом — вона злетіла з мотоцикла. Дана щось кричала. Ріо пробився крізь людей й намагався донести до мене якісь слова. Кенді був поруч, Сава кричав зі сцени. Лише я був нерухомим. Заціпенів, боячись повернутися у часі назад. Злякався, що зараз вона востаннє заплющить очі. Навіть не розумію чому це налякало. Вона ніхто мені, просто дівчина, котра перемогла й цим розізлила. Більше нічого іншого. Та все ж…А потім я торкнувся Роксани. Вона була такою теплою. Гарячою. Живою. В ту секунду емоції почали жити власним життям. Серце калатало, підсвідомість кричала, що зобов'язаний врятував її. Можливо тому, що не зміг брата… Вона дивилася в мої очі. Зелень вирувала, біснувалася, просила зберегти. Пам'ятаю спалах емоцій, коли дівчина потягнулася рукою, щоб торкнутися. Повністю втратила зв'язок з реальністю, не розуміла хто перед нею,  намагаючись триматися у свідомості хоч якось. 

Після того як привіз сюди й поставив батьків перед фактом, після огляду лікаря й побачених шрамів, я зрозумів, що вона не померла б. Можна було не підіймати паніку через чужинку. Можна було не хвилюватися. Та було пізно, немов Фенікс штовхав у спину й просив зробити це. Я надто сильно хвилювався через дівчину до якої мало б бути байдуже. 

Батьки зляться.  Не кричали при розмові, сприйняли усе спокійно, але не хотіли чуток для нас. Але ж вони будуть. Хтось вигадає чергову брехню про мене, може й сам Делі, і все. Мені то чхати, це для матері й батька репутація важлива, бізнес будується не лише силою, а й впливом. Без одного немає іншого. Та я знаю інше — врятував дівчину. Вчинив правильно, хоча зараз намагаюся виправдати власний вчинок й пояснити емоції. 

Врешті, Роксана заслуговує жити. Вона бореться, це викликає повагу. Особливо тепер, знаючи про біль, який терпить. Жахнуло побачене. Неможливо пояснити, що тато й мати карають власну дитину таким чином у нашому світі. Її батьки не просто віряни чи фанатики, — вони хворі. Досі у голові звучить її відповідь, коли запитав за що і як часто карають: “За все”. Яким чином можна карати за все? Я робив багато дурниць, я продовжую їх робити, та мої батьки ніколи не поводилися як її. Вони завжди стараються заради мене. Завжди намагаються дати більше, шукають шляхи, аби полегшити біль. Вони люблять мене. 

Повертаюся у реальність на кухні, коли Дана вчергове щось запитує. До цієї секунди й не помічав її.

— Ще раз, — прошу повторити й дістаю з холодильника холодний чай.

— Як вона? — стримано лунає.

Дана чомусь біситься, дізнавшись раніше, що планую залишити Роксану тут. Ми говорили про це з татом. Вдруге, після їх побоювань стосовно чуток й прохань зупинитися. Мама одразу сказала, що взявши дівчину й привізши сюди, наш обов'язок вилікувати її. Тато погодився. Врешті, допоки ти можеш допомагати людям, доти варто це робити. Моя сім'я завжди дотримувалася цього девізу. 

Дана теж дотримується подібного. Не дарма ж вона літає в Африку й допомагає бідним й знедоленим. Їй болить за людей, що не можуть вирватися зі злиднів, хвороб й іншого. Але чомусь з Роксаною це не працює. Навіть дивно бачить роздратування у блакитних очах, я ж знаю свою подругу дитинства, вона не така. 

— Як людина, яка ледве не померла. — врешті відповідаю.

Дана закочує очі.

— А точніше? Буде тут? Прийняла твою пропозицію? 

— Не знаю, — байдуже веду плечима. 

Дівчина хмуриться. Схиляє голову на бік й уважно розглядає.

— Ти наче привида побачив. 

Хитаю головою поки ковтаю чай. То був не привид, а щось інше, жахливіше… Я не казав нікому про шрами й рани, які вже були на її тілі. Це не моя таємниця. Не мені нею ділитися. Та й, нас всіх з Роксаною нічого не пов'язує. Волею долі ми опинилися в одному місці, і все, більше нічого. Дівчина не просила не розповідати, але якби я був на її місці, то навряд хотів би розповсюдження про власні рани. Вони болять сильніше, коли їх виставити на огляд світові. 

— Ніку, — напружений голос подруги дратує, — вона подобається тобі? 

Ледве давлюся чаєм. З подивом оглядаю дівчину. Сміх рветься назовні. Ні, вона точно не подобається мені. Я жалію дівчину — факт. Є відчуття, що маю допомагати, — теж факт. Проте, точно не відчуваю симпатії, хоча визнаю її красу й подобається внутрішня сила та впертість. 

— Хвора? — хмикаю. 

— Ні, — зіщуливши погляд, промовляє. — Але ти надто сильно хвилюєшся за дівчину, котра явно грає проти тебе. 

— Для неї важливо заробити на перегонах грошей. Мене вони не цікавлять. Вона перемогла мене двічі, я хочу перемогти її. Поставити на місце. 

Дана хмуриться. Наступні слова лунають надто дивно, надто неправильно й підозріло: 

— Наші батьки говорили поки я була в..., — голос дивує. І погляд її блакиті. — Мій тато… — прокашлюється, — він…Він…

— Що? — дратуюся. 

— Запропонував нам одружитися. Це вигідно для компаній, батьків, нас… — швидко тараторить й замовкає.