Глава 16

Чиїсь руки торкаються тіла. Хочу втекти від дотику. Хочу, щоб мене не чіпали, бо біль такий, наче кожна кістка у тілі тріснула. Змушую себе поглянути на того, хто ж мене турбує, хто не дає спокійно відійти в інший світ. Наштовхуюся на глибоку блакить. Вона така манлива, щира, схвильована й сповнена первісного жаху, що по спині мчить холод. А я дивлюся у неї ніби це найпрекрасніше у світі видовище. Диво, яке не описати жодними словами. Діамантовий відтінок блакитного. Знаю, такого кольору не буває, але зараз я бачу саме його. Нехай болить кожна частинка та тягнуся рукою, щоб торкнутися обличчя, на якому такі прекрасні очі. Чужі пальці обхоплюють зап'ястя й наказують не рухатися. Опускаю руку назад, зітхаю й заплющую очі назад. 

***

Прокидаюся від того, що у мене все болить. Ламається кожна частинка мене самої. Намагаюся сісти й зрозуміти де я, але не вдається. Доводиться оглядати кімнату лежачи на м'якій подушці. Вперше бачу щось подібне, хіба у фільмах раніше: графітові стіни, ліжко посередині, меблі класичні, але видно одразу, що вони коштують дорожче ніж уся моя квартира. На вікні легкі тюлі, коливаються від весняного вітру й пропускають яскраве сонце. Промені ковзають по стінах, мені й підлозі. Не можу зрозуміти де я. Можливо у когось вдома? Навряд лікарня може мати подібний вигляд. Судячи з інтер'єру тут живе заможна родина. 

Кашель тисне горлянку. Пробую прочистити горло, але не вдається. Ребра спалахують вогнем, здається між ними щось свистить й хрипить. Навіть дихати досить складно. Сідаю рівніше й підсуваюся до подушки спираючись на неї. М'яка, немов дотик невагомого матеріалу до спини, так приємно відчувати позаду. 

Раптом страх вривається у мозок. Вже ранок. Ранок! Я втекла з дому вночі, а зараз, якщо вірити інтуїції вже обід. Батьки хвилюються, шукають швидше за все. Знайшовши, знову покарають. Батькові плювати, що по відчуттях зламане усе тіло й душа. Він покаже, що я не мала права поводитися так, як повелася, не мала тікати й брати участь у перегонах. 

Двері у кімнату відмикаються. З подивом дивлюся на Лею. Подруга поводиться спокійно, тільки в очах подив й захват.

— Роксі! — радісно промовляє. — Слава Богу! 

Не коментую ніяк, вимучено усміхаюсь, уявляючи, що очікуватиме вдома. Не хочу показувати подрузі власні хвилювання, тим паче вона й так явно налякана. Сідає поруч, бере мої пальці у свою руку й стискає.

— Я дуже злякалася. — суворо промовляє. — Ти чим думала, коли на мотоцикл сідала? 

Не можу сказати, що попередні виграші забрали батьки. Не можу про побиття навіть натякнути. Не можу і все. Лея зрозуміє, просто… Говорити про це означає визнати, що я нічого не роблю, аби воно припинилося, що я слабка й беззахисна насправді, й можливо, моя бравада й бажання звільнитися, вилізе не просто боком, а чимось жахливим. 

— Леє, — хриплю. — Делі пообіцяв ремонт мустанга і я…

Вона хитає головою. Обережно обіймає й цілує у щоку. 

— Тобі дуже пощастило, що влетіла у машину Домініка.

Хмурюся й запитально дивлюся на неї. Усвідомлення, що тепер я швидше за все винна йому, приходить не відразу. А коли розумію, стає ще страшніше. На що здатен Жар-птиця у такому випадку? 

— Чим же? 

Лея усміхається.

— Він привіз тебе сюди. Тебе оглянув приватний лікар його сім'ї, тобі обмотали ребра чимось, щоб трималися. Там тріщина наче. 

— Я… тобто? — дивуюся. — Чому не у лікарню? 

Тут Лея опускає погляд. 

— Леє?...

— Я побоялася. Батькам би дзвонили, знаєш же… Ти б більше не змогла, ну в аеропорт, отже, твоя мрія б луснула, як мильна бульбашка. 

Видихаю. Моя чудова і прекрасна подруга. Знає, що це важливо й потрібно мені. Знає, що краще отримати на горіхи за відсутність вранці, тим паче у батьків немає доказів, що не була всю ніч вдома, аніж назавжди застрягнути там, де я застрягла. 

— Дякую. — шепочу. — Тільки… Нік? Я вдома у нього? Що казали його батьки? Як…? 

— Зараз. — усміхається, дивлячись в очі. — Спершу вони зайнялися тобою й зробили все, щоб ти була оточена доглядом. Після говорили з Ніком. Була ще подруга його — Дана. І Ріо. І Кенді. Всі тут з..нами. Батьки у Ніка дуже ввічливі. Вони не кричали, але краєм вуха я підслухала, що крайнє невідповідально продовжувати перегони й далі, адже нехай не Нік винен у твоєму стані, але враховуючи обставини, я так зрозуміла вони про Фенікса, чутки будуть ширитися у не найкращому вигляді. 

— Нік же тут ні до чого, — хитаю головою, але обережно. Кожний рух викликає біль. — Я влетіла у його машину, це я винна. Не він.

Варто цим словам зірватися з язика двері знову відкриваються. На порозі Домінік. Блакитні очі дивляться в мої: твердо, спокійно, трішки насторожено. Він не злий чи розлютований, швидше навпаки. 

— Чудово, що ти визнаєш свою провину, — відрізає й спирається на одвірок. — Леє, даси нам поговорити? 

Подруга встає. Кидає роздратований погляд на Домініка, готова захищати мене за потреби. Їй відомо, що й сама можу себе захистити, та враховуючи все, вона боїться за мене. Виходить з кімнати й голосно каже, що буде неподалік. 

Двері закриваються. Ми мовчимо. Опускаю погляд на свої руки й намагаюся вгамувати дихання. Навіть не знаю чому це воно раптом стало таким швидким й гарячим. Легені горять, шкіра нагадує розпечену лаву. У мене явно підійнялася температура. 

Нік робить крок. Бере стілець звідкись й сідає збоку від ліжка. Розслаблений, лінивий навіть, абсолютний господар тут. 

— Маю кілька питань. Ти даси на них відповідь за твій порятунок. 

— Я… гаразд. — лепечу. Не повинна такою бути, але щось у мені зламалося. Я добре знаю чиї очі бачила, коли влетіла у машину — його. Він був поруч. Знову він…

— Чому ти була на мотоциклі? — сухо лунає.

— Делі сказав, що повністю зробить мустанг якщо візьму участь у… у цих перегонах.

— Ти вперше їздила на такому транспорті? 

— Так.