Глава 15

Роксана

Дні до наступних вихідних тягнуться жахливо млосно. Я чекаю на них, тільки не знаю чи зможу втекти. А якщо вдасться, чи зможу поводитися так, наче моє тіло не вкрите ранами… Мені болить. Всередині та зовні. Болить нещадно, вогнем випікає. Батьки навіть уявлення не мають про те, що проживаю, коли карають. Вважають, що чинять вірно, що так правильно, що я збилася зі шляху, який вистелив Бог. Але вони помиляються. Я не вірю у Бога. Я не вірю у щось хороше й добре, бо якби воно існувало, то мене б не карали. 

Щовечора обробляю рани. З мамою. Вона допомагає. Немає вини на її обличчі, немає вини й в очах. Покарання було потрібним — так вона шепоче, поки прикладає бинт до рани, щоб зібрати сукровицю. Рани потрібними — продовжує, бо я маю пам'ятати гріх, що скоїла і не повертатися до подібного. Інакше б я не зрозуміла — виправдання, яким втішається мама й тато. Та що мені до їх слів, коли моє життя  нагадує фільм жахів? 

Лея вважає, що моє непереборне бажання втекти базується лише на фанатичному поклонінні батьків, хоча у заповідях сказано не створювати собі кумира. Їй цього достатньо, щоб воліти втекти й жити по-нормальному. Вона розуміє мене настільки, наскільки я дозволяю їй. Навіть ніколи питань не ставила про те, чому переодягаюся у ванній кімнаті, чому не сплю у топі чи чомусь відкритому у неї вдома. Подруга гадає через виховання та вподобання. Насправді через бридкі шрами. 

Мама сказала, що моє тіло брудне, отже й душа. Батько вважає, що я повія. Раніше б намагалася довести інше. Одразу б після побоїв заспокоїлася та поводилася тихіше за мишку. Молилася б, ходила на зібрання, допомагала б іншим людям знаходити віру у серці, роздавала б буклети й тому подібне. Та цього разу все інакше. Я не можу більше. Я відчула свободу. Справжню, відверту, небезпечну. Я бачила життя. Бачила пристрасть. Спробувала алкоголь. Танцювала. Мене цілували…. Мені подарували телефон. Мене вивчали. Оцінювали. Ох, дуже гріховно торкалися. Нехай Бог покарає, та мені сподобалося. Це було життя. Щонайсправжнісіньке життя, коли ти можеш бути собою. Я не хочу втрачати цього. 

Грошей шкода. Дуже. Та я сповнююся надією, що зароблю ще. Нік просив зробити послугу й не перемагати його більше, боюся, не можу. Мені конче потрібно починати спочатку збирати кошти. Більше не скою помилки, якої припустилася. Тепер мої гроші будуть зберігатися у Леї. Тож, потрібно забути про Делі й те, що він не поїхав за мною. Забрати свій мустанг й брати участь у кожному заїзді. Бути швидкою, сильною, активною й приходити першою. Тоді зможу в короткі терміни втекти з дому. Тоді буду мати подушку безпеки для життя. 

В коледж впродовж тижня я не ходжу. В суботу, коли дзвонить Лея, ховаюся під ковдру й тихесенько з нею говорю. Рани печуть вогнем, покрилися кіркою й будь-який рух завдає болю. Він ніщо у порівнянні з мрією. 

— То ти будеш? Як втечеш? — подруга запитує теж пошепки.

— Мені вже краще, горло не болить, — вимучено брешу, — але вона проти щоб ночувала у тебе. Тому просто зроблю як минулого разу — втечу. 

— Не покарають? — ніби відчуває щось. 

— Постараюся не попастися. 

— Тоді я чекатиму. О дванадцятій? 

— Так, щоб заснули.

— Гаразд. До зустрічі, Роксі. 

Кладу слухавку, вимикаю звук й відкриваю ковдру. Кривлюся від болю, проте одразу зціплюю зуби. Біль керує не мною, а я ним. Впораюся. Мета є, а біль просто перепона. Потім буду думати, що моє тіло спаплюжили власні батьки. Потім буду дивитися в дзеркало й жахатися вигляду рубців. Поки є ціль немає нічого іншого. Вчергове батьки довели, що я — не вони. Потрібно тікати. 

День минає надто довго. Наче світ знущається наді мною, мовляв, поглянь, те чого так чекаєш, втікає. Нарешті настає одинадцята вечора. Мама з татом вкладаються спати, перед цим ми читаємо кілька годин поспіль молитви написані моїм татом. Поводжуся максимально обережно й мирно, щоб не видати адреналіну, який вже у крові пульсує. Коли ж настає дванадцята, тихесенько йду у їх спальню. Розумію, що у батьків…те, чим займаються дорослі люди в шлюбі. Поки зайняті, хапаю одяг й проковзую у вхідні двері. На ходу одягаюся в чорні штани й натягую гольф. Застібаю черевики,  збігаю сходами. Лея чекає підпираючи таксі. Очі налякані, коли вилітаю з під'їзду. Швидко обіймаємося, вона шепоче, що хвилювалася, і ми їдемо туди, де вирує життя. 

Вже знайоме відчуття адреналіну кипить у крові варто вийти з таксі. Шум натовпу, музика, гучні голоси й запах вогню у поєднанні з квітковими весняними ароматами бентежать у приємному сенсі. Усміхаюся. Життя тут. 

Увійшовши на територію колишнього аеропорту, розумію, що хлопці та дівчата вже ганяють на машинах, демонструючи власні вміння. Сава кричить зі сцени, що це розігрів на сьогодні, адже ця ніч присвячена перегонам на мотоциклах. Цікаво буде поглянути. Я завжди вважала, що машини більш безпечний транспорт, аніж залізні коні. 

Йдемо до Делі та його компанії. Аня зустрічає усмішкою, як і решта. Застигаю на місці варто Делі побачити мене. Його очі надто багато кажуть мені. Темні, ледве не чорні, сканують й гнівом пропалюють. Розгублюся. Рани на шкірі починають пекти. Хлопець висковзує з рук якоїсь незнайомої мені дівчини й крокує на мене. Кажу Леї, щоб залишила нас, але подруга пручається. Вона не хоче залишати нас сам на сам. 

Глибоко вдихаю готуючись до складної розмови. Нік мав рацію, Делі вважав машину Жар-птиці своєю, і тепер, коли я віддала її замість мустанга, він злиться. 

— Привіт, — надто м'яко, з нотками люті, каже. — Поговоримо? 

Натякає, щоб Лея забралася. Я киваю їй, кажучи, що впораюся, та подруга хитає непомітно головою. 

— Давай, — вдається відповісти спокійно. 

Делі мружиться. Адамове яблуко рухається, а тіло його напружене. 

— Роксано, — нахиляється, відчуваю аромат чоловічого парфуму, — наодинці. Йди, Леє.