Глава 14

Домінік

Дорогою назад до центру міста я думаю про нашу розмову. Спочатку радію поверненню жовтогарячої крихітки у мій гараж, тому що не хочу, щоб Делі навіть торкався моєї машини. А потім пригадую страх в погляді Роксани. Так дивно було бачити його, коли вона говорила про батьків та їх віру. Зелені очі були сповнені жаху, буквального, який відчувався навіть на шкірі. Вдруге у житті я відчув цю емоцію. Вперше, коли загинув Фенікс. І ось, сьогодні… 

Блага, що дає світ вважаються від біса… 

Я знаю, що є різні церкви, будинки молитви й тому подібне. Знаю, що люди там дивні, їх розмови лише про Божественні сили й людей, що не минають їх. Знаю, що ми з ними різні.  Існування Вищих сил не доведене, хоча не можна виключати випадки, коли ставалися дива. Але не всім дано відчути на собі щось подібне. Я не відчув. Хотів би, та… дива не сталося, Ілай не став живим, а час не відмотався назад. Мій брат загинув й скільки б не звертався кудись вверх, де губляться навіть зорі, нічого не змінилося. 

Я хочу вирватися…

В цих словах так багато  благання та надії. Роксана скривилася, коли промовила їх. Губи самі собою вигнулися в подобу віри у власні сили. Дівчина мріє бути іншою, жити інакше, і на мить розумію, що хотів би, аби змогла. 

Діставшись центру відкидаю думки про неї. Сьогодні я домігся свого. Дозволив собі відверту розмову з дівчиною, котра осоромила, перемогла й виставила посміховиськом. Дозволив зробити їй подарунок, адже це вийшло з глибин залишків душі. Тієї самої, що здохнути мріє. Тієї, що була іншою, поки Ілай був… Я піддався дивному бажанню дати Роксані хоч щось. Її очі спонукали, просили, благали. Її очі повні страху й мрій. Впертості й зламу. 

Але час вийшов. Роксана вдома. Машина моя. Мустанг буде належати їй. З настанням ранку ми знову вороги. Світанок повертає у реальність, де вона у команді Делі. Ми по різні барикади життя й це влаштовує. Надто багато ситуацій, коли Роксана тригерить мене. 

Дана зустрічає з Кенді. Ріо вже поїхав з подругою Роксани. Натовп гудить. Вогні горять. Дощ став меншим, але не зупинився повністю. 

— Ну що? — питання друга повертає у справжнє життя. В реальність, де немає жалю, лише холод й бажання бути кращим, як Фенікс. 

— Я повернув собі машину. — з усмішкою заявляю. 

Помічаю погляд Дани. Блакить спалахує гнівом. Мені навіть не потрібно озиратися, щоб зрозуміти — позаду Делі. Ігнорую його. Не така він важлива персона, щоб заради нього робив навіть зайві рухи. Кенді спирається на мій мерс й спостерігає з усмішкою. Є два варіанти: все закінчиться не почавшись, або буде вибух. 

— Яку машину? — лунає за спиною. 

Хмикаю. Продовжую ігнорування. Делі обходить й встає навпроти, змушуючи Дану відступити. Подруга встає поруч з Кенді. Схиляю голову на бік й оглядаю колишнього друга.

— Якісь проблеми, Дельфійський? 

На його губах розпливається посмішка. Приймає виклик сповнений ненависті. 

— У тебе, хіба ні? Ти знаєш правила.

— Я знаю, — піддаюся вперед й понижаю голос. Ми з Делі фактично одного зросту. — Якщо власник машини, яку виграв на перегонах, хоче віддати її в обмін на іншу, за згодою обох сторін це відбувається.

— Роксана не може віддавати тобі машину з мого автопарку. — відрізає.

— Вона заявила, що це її крихітка. Захотіла обмін. Я ж не проти, — уїдливо відрізаю. — У неї чомусь шини всі пробиті були. Не знаєш причини? 

Кенді й Дана спостерігають за нами. Готові втрутитися. Та що там, усі потайки дивляться. Шоу на їх очах, що відбувається не вперше. Ми у центрі уваги завжди, байдуже, зіштовхуємося словесно, кулаками чи просто поглядами. 

Темний погляд Дельфійського стає ледь не чорним. Чорна пов'язка сьогодні не на голові, а на зап'ясті, він почав носити її зі смерті Ілая. 

— Це моя машина. 

Насміхаюся. 

— Пропоную дочекатися наступних вихідних й запитати у твоєї Роксани. Пташечка скаже в очі, що обміняла мою машину на мустанг й телефон. 

Марат робить крок вперед. Мало хто знає його ім'я тут, лише я та мої друзі. Він приховує його, свою особистість, а я ніколи не робив спроб розповісти. Чим більше чуток, тим краще. Принаймні поки. Якщо буде вигідно назвати його ім'я, тоді й зроблю це. 

— Гадаєш переміг? — сичить в обличчя. — Думаєш ти крутий і класний? Чимось на брата схожий, який завжди вмів вийти з будь-якої ями? Чи вирішив, що розумніший, а, вбивце? 

Секунда — час, який триває нескінченно довго й мало. Зриваюся з місця. Делі перетнув межу і навмисно. Спочатку кулаком, потім блокую його удар й ліктем, вдруге, бʼю в його обличчя. Делі хитається, проте стоїть. Знову кидається на мене, у відповідь, поки зберігаю повну холоднокровність. Якщо ти піддаєшся гніву, ти автоматично програв. Тому зараз він захований у надрах душі. Перехоплюю Делі однією рукою, іншою хапаюся за шию й втискаю у свій мерседес. Кенді та Дана в останню мить відплигують.

— Ти прекрасно знаєш, що не я вбив брата. Я б ніколи цього не зробив. Все життя він був для мене БОГОМ! А от ти, — стискаю пальці на шиї, Делі починає судомно хапати повітря, — ти розбурхуєш чужу уяву, оббріхуєш мене, розпускаєш чутки. Думаєш, Ілаю б це сподобалося? — сичу в обличчя. — Чи він би спокійно дивився як його друг намагається знищити його брата? — крижаним голосом продовжую. — Поміть, що у всьому цьому лайні, в яке ти втягнув нас обох, не я кидаюся звинуваченнями! 

Делі, коли злегка відпускаю пальці, набирає повні легені повітря. В очі дивиться своїми чорними й мовчить. Він знає, що я правий. Навіть якщо не усвідомлює, то правда на моєму боці. Бо я справді б ніколи не зашкодив брату, навіть якби від цього залежало моє життя. Весь час з його смерті я тільки й сподіваюся, що батько нарешті дасть результати, скаже, хто зіпсував гальма, кому Фенікс так заважав… А він все мовчить. 

— Тому, що й без мене всі знають як ти не хотів відпускати брата. Всі знають, що ти єдиний був проти цих перегонів. Вони б відкрили для Ілая шлях у нове, інше життя, а не ти не міг дозволити цьому статися. Ти б залишився один.