Глава 13

Роксана

Домінік тисне на гальма. Ми за містом, чи на межі між виїздом з нього й початком траси. Машина зупиняється під деревами обабіч. Жар-птиця корпусом повертається до мене. Боковим зором бачу як розглядає кожний сантиметр шкіри. Він поглинає все. 

— Чому не дозволяє? — питання геть просте, поставлене байдужим тоном. І все ж воно тріпотінням у животі віддає. Ніби йому не байдуже насправді. Ніби він дійсно хоче знати. 

Ковтаю клубок у горлянці. Я не зобов'язана відповідати. Нік з тих людей, хто використає проти тебе будь-яку інформацію. Нам взагалі потрібно повернутися. Впевнена, Лея місця собі не знаходить. Та попри все це — мовчу. Дивлюся прямо перед собою й не бачу нічого. Все зникає. Єдине, що чую — пульс. 

— Роксано, — нагадує про власне питання. 

Смикаюся. Заплющую очі. Пояснити людині, котрій доступні усі блага про інший світ, інше життя, складно. Людина, що не зіштовхувалася з тим, у чому живу я, ніколи не зрозуміє. Щоб зрозуміти, потрібно відчути, прожити, побачити. І все ж, я відповідаю:

— Мої батьки віряни. Блага, що дає світ, вважають даними від біса. Диявола. Тому не можна. — мертвим голосом.

Западає тиша. Пауза, яка весь світ зупинила. Він дихає спокійно, повністю контролюючи себе. Я не можу так. Зізнання болісно торкається усього єства. Воно — струм у двісті двадцять. Погляд блакитних очей ковзає по мені. Вивчає. Сканує. Нік не приховує цього. Він поглинає. Відчуває й розуміє. Бачить більше, ніж дозволяє іншим розуміти. 

— Ти теж? — зривається з його губ. 

— Що, теж?

— Віриш? — не можу зрозуміти його тон.

— Ні. — миттєво відповідаю. — Я не вірю. 

— Якщо тобі не можна телефон, то як… Як ти опинилася на перегонах? 

Тепер я дивлюся на Домініка. Не в очі, просто на обличчя, щоб зрозуміти реакцію. Не розумію навіщо взагалі її знати. А він робить спроби прочитати мене. Наче антивірус, шукає в мені похибку. Тільки не знаходить, адже я вся — суцільна помилка. Злам світу. Принаймні для світогляду батьків. 

— Збрехала, що ночую у Леї. — відповідаю, червона фарба заливає обличчя. 

— Тричі? — недовірливо.

— Так. 

— Ось для чого тобі гроші. Ти хочеш вирватися, так? Скільки тобі років? 

— Вісімнадцять. І так, — тепер я зазираю в його діаманти. — Я хочу вирватися. 

Він не змінюється в обличчі. Просто дивиться. Розглядає, ніби я диво дивне. Жар-птиці складно зрозуміти чого вартує це зізнання. Правда вбиває: вона гірка, гірше за полин. Вона ранить, нищить, і неважливо чи визнаєш її виключно для себе, чи ділишся з іншими. Правда — зброя. Насправді це реально вбивча зброя. Вона може зашкодити. Може врятувати. І вбити. 

— Я теж не вірю, — для чогось каже. — Бога не існує, адже, якби він був, то…

Мені б мовчати. Мені б не казати того, що злітає з язика. Та пізно…

— …твій брат не загинув би. 

Домінік змінюється. Я помічаю як емоції прориваються назовні. Бурхливі, як океан під час шторму, страшні, небезпечні. Накривають цунамі. Його? Чи нас разом? На секунду здається ніби задихаюся. Ніби… відчуваю те, що й він, тому така діра у грудях утворюється. 

— Ніколи не говори про нього. — наказує грубо.

Стенаю плечима. Не планую лізти у душу, як він. Не хочу порпатися у його минулому. Шукати щось там означатиме, що цікаво, а це не входить у мої плани порятунку себе. Тож я киваю. Показую, що зрозуміла і більше не повернуся до цієї теми. 

— Я відповіла на твої питання. Поїдемо назад? 

Нік заплющує очі. На секунду, втім, цього достатньо, аби зрозуміти, що він повертає себе у реальність.

— Сьогодні ти теж ночуєш у Леї? 

— Ні. Я втекла сьогодні, — чесно зізнаюся.

Він раптом сміється.

— Втекла? 

— Вірно. — теж усміхаюся. Виходить вимучено, втомлено й налякано, але щиро. 

— Тоді відвезу тебе додому. Лею підвезе Ріо. 

— Навіщо? А мустанг? А….

— Мустанг твій, я ж сказав. — відрізає. Заводить машину й розвертається. — Якщо хочеш, у мене є зайвий телефон. Тільки номер потрібно буде…

— Я хочу, — миттєво перебиваю. — Дуже. 

Домінік лише киває. Просить назвати адресу, вбиває її в навігатор й повертається у місто. Дивно почуваюся. Він погрожував, штовхав, ледве не вбив нас обох минулого разу, а я тут, з ним у машині, котра вже давно перевищила швидкість у сто вісімдесят кілометрів й…не маю бажання, щоб ця поїздка закінчилася. Навіть більше, я хочу, що вона тривала ще й ще. Це дивно. 

Коли машина заїжджає у мій двір намагаюся непомітно вивчити його профіль. Цей хлопець має ідеальну красу: білосніжне волосся, блакитні очі, шкіра світла, але не бліда. Обличчя абсолютно симетричне, ідеальне. Гріх мати настільки гарну зовнішність. Тіло підтягнуте, він високий, міцний, сильний. Він — пастка. Тому що наскільки прекрасно виглядає, настільки ж відрізняється всередині. Мабуть. Бо ж, хіба погана людина пропонувала б свій телефон? Стоп. Роксано, це вже не твої думки. Цей хлопець тримав за шию у першу зустрів. Цей хлопець погрожував. Цей хлопець переслідував. 

Нік щось шукає позаду. Я розглядаю в цей час мавпочку, що висить на дзеркалі.

— Тримай, — простягає телефон. Це відомої фірми модель, і я, зізнатися, не дуже розумію чи варто взагалі брати його. Він розуміє сумніви. — Не бійся. Вважай це обміном на мою машину. 

— Ти віддаєш мені мустанг.

Домінік хмикає, вигинає насмішкувато брови.

— Повір, твій мустанг коштує як одне колесо від моєї жовтої крихітки. — всміхається. — Вважай, доповнюю обмін. 

Хмурюся. Все ще складно. Шукаю підтекст, прихований сенс. Розглядаю хлопця бажаючи віднайти правду, та блакить мовчазна й прохолодна. 

— І я нічого не винна тобі? 

— Чому ж, — посмішка стає нахабнішою. — Можеш потішити мене й припинити перемагати.

Кілька разів кліпаю. Він почув правду про мою сім'ю, знає, навіщо гроші, і пропонує все одно здатися?