Глава 12

Роксана

Тиждень я вигадувала план, щоб мати змогу втекти з дому. Врешті-решт, довелося просто піти вночі, бо батьки на ночівлю до Леї не пустили. Закінчилися мої легкі дні. Тож прошмигнувши у темряві я пішки йшла до подруги, а звідти ми поїхали до аеропорту. Коли приїхали, Делі швидко розповів про сьогоднішні події які очікують нас. Зрозумівши, що ця ніч буде шаленою, я забрала машину з ангара й очікувала старту. Коли Сава дав знати про початок, одразу поїхала до місця звідки маю почати перегони. Нерви були натягнуті, довгий час не могла знайти саме потрібну точку, боялася, що підставляю інших. Лея поїхала з Ріо, і я не була проти. Навпаки, за. Хоч одна з нас має жити. 

Діставшись потрібної точки нарешті дала знати Саві, що на місці. Тоді все почалося. Я їхала порожнім містом отримуючи просто насолоду. Делі сказав — потрібно приїхати першою, тоді ще одна тисяча у моїй кишені. І я старалася, поки на міст не виїхала. Щось сталося, всі чотири шини здулися. Не знаю чи пробили їх, чи наїхала одразу всіма колесами на щось гостре, та я встала в кінці мосту намертво. 

Кілька годин провела в абсолютному відчаї. Зрозуміло, що програш мій. Зрозуміло, що колись хтось буде їхати і я попрошу про допомогу. Але ж… як не вистачає телефону! Лея буде хвилюватися! Як на зло, ніхто не їхав. Промчав Нік під мостом й все. Більше не було нікого. Взагалі. 

Зараз я ходжу колами навколо машини. Марна трата часу, та варіантів інших не знаю. Вкотре оглядаю шини, та й це нічого не дає. Тут є запаска, хоча навряд це поможе, пошкоджено всі чотири колеса, не одне. Відчай накриває. Навіть хлюпати носом починаю. Образливо, дуже. Нічого ж страшного не сталося, бувало й гірше. Поясни це власній голові, коли емоцій надто багато, а надій було ще більше!

— Ну чому? — підіймаю голову до чорного неба. — Чому так? Я… я просто хочу нормально жити. Як усі. 

Здається, світ знущається, або випробовує. Починається дощ. Спершу мілкий та огидний, а потім стає сильним й крижаним. Голками у тіло врізається. Вагаюся. Ховатися у машину чи стояти на дорозі й мокнути в очікуванні хоч когось? Хапаюся за дверну ручку, ще раз озираюся в надії, що з'явиться світло фар. До мого подиву вдалині десь справді спалахує два вогні. Вони виринають наче нізвідки. Виходжу на середину дороги. Небезпечно, видимість жахлива, водій може просто не помітити мене, але я потребую допомоги, хоч якоїсь. Навіть його телефон стане у пригоді. 

Автомобіль все ближче. Гуркіт мотора сильніший за шум дощу. Я промокла наскрізь. Махаю руками сподіваючись, що водій побачить, що світло фар вихопить моє тіло у темряві. Яку ж радість відчуваю, коли машина зупиняється позаду моєї. Водій вмикає аварійку. Виходить. Вмить ціпенію. Це Домінік. Мокне під проливним дощем. Білосніжне волосся темніє, ідеальне обличчя ховається в напівтінях. Навіть крок назад роблю. Я не скажу, що боюся цього хлопця, але в пам'яті досі живий спогад про ангар. 

— Ну привіт, пташечко, — його голос спокійний, з нотками уїдливості. Всміхається, йому явно подобається бачити мене ось такою. 

Підходить до машини. На мене більше не дивиться. Присідає, цокає язиком з роздратуванням, коли бачить пробиті шини.

— Ось що стається з тими, хто у власності Делі. — зверхньо, крізь зуби.

— Машина моя! — відрізаю. 

Нік відривається від шин, встає й в очі дивиться. Прямо, спокійно, але якось надто…важко. Відвертаюся. Не можу витримати, не можу довго стояти під принизливою блакиттю. 

— Твоя? — насміхається. — Вона належить Делі, ніяк не тобі. 

— Якби ти не забрав мустанг, я…

Нік вигинає брови. Крива посмішка лякає. Замовкаю. Тремчу, від холоду, але відчуваю як тіло вкриває піт. Жар мчить тілом, щоки горіти починають, немов зробила щось погане.

— Я забрав мустанг у Делі, Роксано, — викарбовує.

— Ти забрав його у мене. А я… я не можу тримати таку машину під будинком. — змахую рукою.

— Тому нею володіє Делі. — Жар-птиця спирається на свій жовтий автомобіль. — Пропоную угоду, я забираю тебе звідси на своїй машині, — вказує за мою спину, — забираю цю. Міняю шини. А потім віддаю тобі мустанг. 

Веду плечима. Мені байдуже який автомобіль. Та й, з мустангом мені явно щастило більше, ніж з цією жовтою бляшанкою. На мить сумніви торкаються нутрощів: що як Нік правий і Делі вважає машину своєю? А потім відганяю їх. Ні. Я перемогла тоді. Мала отримати мустанг, але Нік випередив мене. Тож я забрала у нього машину. Отже, вона моя. Отже, можу мінятися. 

— Гаразд. — киваю. 

Домінік всміхається. Блакитні діаманти навіть у темряві спалахують задоволенням. 

— Тоді ласкаво прошу, пташечко, в салон.

Серце прискорює ритм. Минулого разу, коли ми удвох були в салоні, думала розібʼємося. Нік трохи божевіллям хворий, очевидно. Він небезпечний, зухвалий, зверхній покидьок, який може дозволити торкатися чужої людини та погрожувати. Самозакоханий елітний багатий хлопчик з цілим гаражем машин, яких я ніколи й не бачила. І все ж, він тут. Навіть дивно. Тільки зараз виникає питання, що робить тут. 

Сідаю. Нік за кермо. Заводить мерседес й від'їжджає від жовтої красуні. 

— Чому ти тут? — запитую. 

Ми з'їжджаємо з моста. 

— Твоя подруга попросила. — занадто вдоволено каже.

— Тебе? — не вірю власним вухам. Чому не Делі чи когось іншого? 

— Мене, — зухвало. 

Замовкаю, відкидаюся на спинку сидіння. Хочу зігрітися, але тіло повністю мокре. Одяг буквально благає викрутити його. Взагалі дивуюся, що хлопець у такому стані в машину пустив. В салоні тепло. Спершу починає відігріватися ніс. До мого подиву Домінік їде досить…повільно. Точніше, так, як того вимагають правила. Ми мовчимо. Навіть музика не розбавляє тишу. Я не знаю, що казати. Не знаю чи варто. Ми не друзі, і навіть не просто суперники. Він ненавидить мене за програш, а я його за поведінку й погрози. У мене є ціль, а йому її ніколи не зрозуміти. Нік ніколи не дізнається, що на мене може чекати, якщо мама дізнається де я насправді.